15 жовтня - День Втраченої Дитини

Опубліковано Надія

В храмі св. Олександра в Києві відбувся день пам'яті Втраченої Дитини. Організувала цей захід Дияконія Життя Києво-Житомирської Дієцезії, відповідальною парою якої є подружжя Олександри та Павла Большакових.

                                                                              

«Дитина, яка помирає в будь-який момент життя, навіть до свого народження, - це така сама людина, як ти або я. Вона заслуговує на повагу, добре ставлення та гідне поховання.» Нажаль в нашому суспільстві не прийнято говорити про такі втрати, зазвичай це замовчується, а батьки залишаються наодинці зі своїм болем. Діток, втрачених підчас викидня або мертвонароджених здебільшого не забирають з лікарень і не влаштовують похорону, не переживають цю жалобу відкрито, що - як свідчать психологи – ще більше поглиблює біль батьків, особливо біль матері. Проведення даного заходу покликано змінювати такі стереотипи, натомість впроваджуючи нову культуру – культуру пошани до життя від зачаття до природної смерті. 

                                                                           

«Чинне законодавство дає батькам можливість забрати тіло мертвонародженої дитини та гідно його поховати. Нажаль, це право стосується лише мертвонароджених дітей, термін вагітності якими становив 22 повні тижні або більше (перинатальний період). Однак варто в кожній ситуації зробити все можливе, щоб забрати тіло дитини й гідно його похоронити.» На початку зустрічі Олександра зробила впровадження в тему, потім передала слово психологу Олександрі Коцюбі, яка висвітлила психологічні аспекти даної проблематики. Продовжив конференцію Отець Андрій Педай, який дуже проникливо розповів про духовну сторону питання. Думаю, багатьом присутнім людям, і мені в тому числі, відповів на такі основоположні питання, які стосуються нашої віри і довіри до Бога, Божого Провидіння, Божого Милосердя.

                                                                    

Перлиною зустрічі були свідчення родин, які пережили втрату дітей. Вони розповіли, як втрата дитини змінила їхнє життя, як Господь торкався їхніх сердець, відкривав і продовжує відкривати на нове життя. Це неймовірно важкий досвід, але Господь у своєму безкінечному милосерді допомагає його пережити і надихає допомагати пережити його іншим людям. Були також зачитані свідчення двох родин з Польщі, які пережили такі втрати.

                                                         

Святу Месу відслужив отець Сергій Каганович в намірах втрачених діток, а співслужили – о. Лаврентій Жезіцький та о. Андрій Педай. Наприкінці служби перед виставленими Пресвятими Дарами ми молились Радісну частину Розарію з роздумами. Також була можливість запалити свічки на знак пам’яті про втрачених діток. Можна було також набути брошуру «Міні-порадник для батьків померлої до народження дитини».

                                                                 

Відповідальна пара Дияконія Життя висловлює особливу подяку Терезі Андрущишеній, о. Андрію Педай, родині Штайгер, настоятелям храмів за оголошення про захід, сестрам з парафії св. Олександра, родині Хоровицьких Олександру та Тетяні і всім хто підтримував і долучився до організації. (цитати взяті з «Міні-порадника», видав. КМЦ) Свідчення родин з Польщі: ЄВА: Ми були парою, відкритою на життя. В червні ми одружилися, а на початку грудня дізнались, що я вагітна. Однак наше щастя тривало тільки 11 тижнів. Це було дуже боляче. Внаслідок викиднів ми втратили двох наших діток. Після другого викидня, коли причини неплідності були вже відомі, кожна чергова вагітність була поєднана зі страхом і поки не минав 11-12 тиждень, був дуже великий острах за життя наших дітей. Провидіння поставило на нашій дорозі добрих лікарів від Бога. Я знаходилась під опікою лікаря, яка раніше діагностувала причини нашої неплідності і викиднів. Кожна ведена нею наша вагітність була омолювана – це від неї я отримала Коронку до Дитятка Ісуса. Нашу першу доньку я віддавала Божому Милосердю. Щоденно відмовляла Коронку, а феноменом було те, що ця молитва, стала улюбленою молитвою Зузі (Сьюзі), де б вона її не почула, одразу можна було побачити блиск в її очах. Натомість друга донька була довірена Матері Божій Лєсньовській. Наші дочки щасливо народились, однак біль та страхи, пов’язані із втратою попередніх дітей, були постійно присутніми. Переломним моментом стали Місії, під час яких ми брали участь в молебні з молитвою про зцілення, підчас якого, можна було надати імена діткам, втраченим внаслідок викидня або абортованим. Саме тоді ми надали імена нашим першим діткам. Від того моменту відчуваю в серці мир і сьогодні можу про все це говорити – раніше, кожна розмова закінчувалась сльозами або сильним розчуленням. Думаю, що кожна мама, котра втратила дитину внаслідок викидня або передчасних пологів завжди думає, що можливо це вона зробила щось не так, щось, що спричинило втрату дитини. Це викликає у людини докори сумління. Після того, коли все віддається Богу, є зовсім інакше. Після втрати дітей я довго задавала собі питання – чому? Але підчас сповіді почула слова: «ніколи не питай «чому?», але запитуй «для чого?», тоді тобі буде легше знайти відповідь». Те, що Господь Бог спочатку нас випробував неплідністю, викиднями, а потім дав нам дітей, вбачаю в цьому Його план. В подячному намірі ми вступили до спільноти, а пізніше Господь покликав нас до служіння, щоб особливим чином оберігати життя від зачаття до натуральної смерті. Сьогодні я є інструктором Крейгтонського методу. Намагаюсь служити людям, а ідея Дня Втраченої Дитини є для мене дуже близькою. Коли сам досвідчуєш важкі ситуації, коли досвідчуєш болю, є легше відчути і зрозуміти біль іншої людини. День Втраченої Дитини може бути початком зцілення і пробачення собі. Підчас адорації ми, батьки втрачених дітей внаслідок викидня, передчасно народжених і абортованих, надаємо їм імена. Можемо також досвідчити зустріч з Милосердним Христом, який пробачає, який Зціляє, і з дітьми, які в цей момент по-новому входять в наше життя, стають членами сім’ї. В минулому році, перший раз абсолютно свідомо на кладовищі ми запалили лампадку для наших ненароджених дітей. Це дає внутрішню радість, бо персоналізація дітей спричиняє, що починають існувати в нашій свідомості як особи. Єва і Анджей Батьки після втрати дітей Ченстоховська дієцезія АНЯ: Все почалось дуже гарно – захист магістерської дипломної, робота, оренда житла. Дитина – звичайно, хоча можливо не так відразу. А навіть якщо б зачалась, то попрацюємо разом, три місяці декретної відпустки , няня, а я повернусь на роботу. Перша річниця шлюбу, від певного часу намагаємось завагітніти і… нічого не змінюється. Перший візит до лікаря, де треба сказати, що щось в нас не виходить. Перші медичні дослідження, щось з аптеки, спільний виїзд, а після двох тижнів – дві риски на тесті вагітності. Вирішуємо протягом деякого часу залишити це в таємниці. Минають чергові два тижні і з’являється якийсь дивний біль в животі, кров’яні виділення. Візит до лікаря, лікарня, маніпуляційний кабінет і повернення до дому. Тільки тепер вже нічого не виглядає так само. З кожної сторони питання – чи все вже в порядку. Чемно відповідаю, що так, хоча зовсім нічого не в порядку, бо нашої дитини вже немає тут з нами. І хоч вона була з нами так недовго, але зробила більше, ніж можна було б уявити. Змінила мій світ цінностей – тепер я вже знаю яку цінність має життя і всі мої вибори до сьогоднішнього дня є пов’язані з заслугою цієї маленької 6-тижневої дитини. Не без остраху думаємо про чергове зачаття. Дві риски мене обрадували, але водночас і збентежили. Вже не робота є на першому місці, а нове життя. І коли Малеча щасливо приходить у світ, я вже знаю, що скористаюсь не тільки з декретної відпустки, але і з відпустки по догляду за дитиною. Після двох років сім’я знову щасливо збільшується. Наступні два роки – і в черговий раз ми належимо до щасливчиків. Лікар стверджує, що якщо двоє дітей народились, то можу не вживати ліків для підтримки вагітності, бо повинно все бути добре. Але коли Святий Миколай роздавав дітям подарунки, мені приніс пронизуючий біль в животі, якого я вже колись зазнала. «Прошу не перейматись, адже ви вже маєте двох дітей» - як ранять ці слова. Невже так важко зрозуміти, що матір’ю стають в момент зачаття і не має значення чи ця малеча мала 6 тижнів чи була б 6-літньою дитиною – завжди дуже боляче, бо для світу вона вже не існує. Для інших найважливішим є те, що мама знову намагається посміхатись – навіть якщо все всередині плаче, зрештою це нікого не цікавить. Минуло трохи часу перш ніж час загоїв рани і ми дозволили устам висловити прагнення наших сердець і прийняти рішення, що спробуємо ще раз. Після неповних двох тижнів ми побачили дві риски. Швидкий візит до лікаря, котрий ствердив, що він ще нічого не бачить, бо це тільки 27 день циклу і що це мабуть жіноча інтуїція, але я наполягала на своєму і попросила про підтримуючі ліки. Коли народились близнюки, я почула від лікаря, що тих дітей, яких ми втратили через викидні, тепер нам винагороджено. До сьогодні я не є в стані зрозуміти цієї нагороди. Те, що діти є благословенням це я знаю, але щоб народжені були нагородою за ненароджених – це важко мені зрозуміти, нажаль такий стереотип мислення існує в суспільстві. Оскільки ми вже були «патологічною сім’єю» - бо вже мали чотирьох дітей, отже спокійно могли подумати про наступну дитину. Однак минуло три роки, а ми не мали приводу зробити тест. Від певного часу я брала духовну адопцію зачатої дитини і дуже намовляла до цього чоловіка. Я прийняла кармелітський скапулярій, наближався день святості життя. На мою велику радість ми разом з чоловіком взяли духовну адопцію, яка стала для нас також і подружньою молитвою. Три тижні згодом після трьох років старань – тест був позитивний. Я дуже боялась шостого тижня, в якому ми втратили двох наших дітей, але всі результати були кращі, ніж очікувано, а я почувалась дуже добре. Щоправда почула, що в моєму віці мені слід зробити багато досліджень, але я попросила направлення тільки на ті, які можуть рятувати життя і здоров’я дитини. Малюк ріс, а я очікувала перших рухів. Наближалось свято Матері Божої з Гори Кармель, отже я готувалась до нього відмовляючи Новенну. 16 липня вранці я пішла на Святу Месу, а потім спокійно до лікаря. Однак, замість того, щоб почути биття сердечка нашого Малюка, я почула, що воно не б’ється, направлення до лікарні і 100 злотих за візит. Для лікаря ніби нічого і не сталось – так буває, для мене - світ затримався. Після цього я подзвонила до знайомої лікарки, котра в перших словах припустила, що можливо наше страждання комусь є потрібне. Пояснила що мене чекає найближчим часом і сказала, щоб я не стримувала сліз. Жодного разу я не задала Богу питання – чому – що й досі є для мене таємницею. Море сліз однак линуло – моїх, чоловіка та дітей. Декілька місяців до цього мені трапився флаєр «перші кроки після втрати», але тоді я вкинула його в шухлядку, подумала, що можливо комусь може знадобитись. Тоді я не знала, що тим кимось будемо ми. Лікарня з певністю не була тим місцем, яке було б приязне жінці в такій ситуації. Щоправда в палаті я лежала найчастіше сама, але вдень було чути апарати КТГ, а вночі плач новонароджених. А я лежала, плакала і чекала народження нашої дитини, яка не побачить цього світу. Тоді я зрозуміла, чим для людини є спільнота – це саме знайомі з моєї і інших спільнот огорнули мене сильною молитвою і думаю, що завдяки ній я могла пережити цей час без знеболюючих засобів. Перед поїздкою в лікарню я отримала два смс-повідомлення від знайомих. В одному були слова: «не бійся, тільки віруй», а в другому: «таліта кум». В лікарні я зрозуміла, що ці слова походять з одного фрагменту Євангелія, а люди, котрі це вислали не знайомі між собою. У всьому я відчувала присутність Бога, хоча й по-людськи не могла цього зрозуміти. Після похорону важким було те, що замовчав телефон і дверний дзвінок. Для людини, так зраненої, саме присутність інших є дуже важливою. І не йдеться про слова втіхи, але про саму присутність і про прийняття цього маленького життя, котрого на цьому світі вже немає. Замість цього людина досвідчує тишу. До кінця життя буду вдячна особі, котра єдина після похорону подзвонила і запитала, як в нас справи. Відхід цього Малюка усвідомив нам, що наші попередні діти не тільки не мають гробу, але навіть не мають імен. Отже це був час, коли вони їх отримали, бо Господь кожного з нас знає на ім’я. Знайома монахиня сказала мені, щоб я почитала дещо про Невидимий Монастир Йоана Павла ІІ і віддала туди нашого сина. Я почала від Новенни, а після її закінчення пішла до Матері Божої, щоб в неї віддати наших дітей. Я вибрала час, щоб в храмі було пусто. Однак Господь має свої дороги і коли я молилась, було виставлено Пресвяті Дари і почалась молитва Коронки до Божого Милосердя. Усвідомила тоді, що це 16-те число, але ж дату я не обирала. Мені було важко заповнити пустоту в серці, хоча я старалась за св. Терезкою повторювати «переживайте своє небо роблячи добро на землі». Важкі справи я почала довіряти дітям, просячи їх, щоб вони, які є так близько до Бога, заступались там за нас. Хтось сказав, що маємо своїх приватних святих. Також я робила те, що робить більшість жінок після викидня – читала книжки, інтернет-сторінки на цю тему, переглядала форуми і плакала. Поступово приходила в себе. Ми задумувались, що робити далі і які рішення прийняти в справі нашого батьківства. Ми віддавали цю справу і просили пролити світло і через деякий час прийняли рішення, що віддаємо це Богу – нехай Він вирішує. Також я просила про зцілення того, чого найбільше потребую, звичайно маючи на увазі тіло – однак Господь зцілював душу. Протягом чергових місяців нічого не змінювалось і ми навіть погодились з думкою, що більше не будемо мати дітей – адже ми віддали це Богу. Яким же великим було наше здивування, коли пізнім вечором ми побачили дві риски. Ми були не вдома, а наступного ранку був запланований виїзд до невідомого нам костелу. З подивом я дізналася, що цей костел є присвячений Матері Божій Святого Скапулярію. Там я віддала наше нове життя, дякуючи Їй за нього. Проблеми почали з’являтись через місяць. Протягом двох тижнів я повинна була лежати в ліжку, що кожного дня ставало все важчим. Я пожертвувала цей час за подружжя, які стараються завагітніти. Ще тоді я не знала, що знову треба буде попрощатись з нашою дитиною. Однак кожна втрата є іншою – моє серце постійно запитувало – чому. Протягом чергових місяців я не була спроможна молитись, будучи «ображеною» на Бога. Адже Він знав, чого мені коштувало погодитись з тим, що більше ми не будемо мати дітей, а тут – дає нам подарунок, а через декілька тижнів – забирає. Однак силою виявилась спільнота – я просила знайомих, щоб молились за мене, бо я не можу. Ставала на молитву, але молились тільки вуста – серце було закрите. Однак Господь не залишив мене без відповіді і показав, що кожне страждання має сенс. Протягом моїх шести тижнів «темних ночей», було зачато шестеро дітей у подружжів, котрі раніше безрезультатно старались про це. Я усвідомила також, що ми є під неустанною опікою Матері Божої. Наше четверте Малятко відійшло в день спомину Матері Божої Скорботної. Час лікує рани, але ці діти завжди будуть в наших серцях і мабуть ще не одна сльоза з’явиться на наших очах. Надіюсь, що після смерті ми зрозуміємо чому так сталось. Христос в Євангелії сказав «Дозвольте дітям приходити до мене. Не перешкоджайте їм. До таких належить Царство Небесне». Знаю також, що те, чим сьогодні займаюсь, завдячую нашому першому Малюкові – забираючи його до себе, Господь зробив повну переоцінку цінностей в моєму житті і надіюсь, що колись мені буде дано його зустріти і обійняти. Аня і Лєшек Батьки після втрати дітей Ченстоховська дієцезія

Про Рух

Рух Світло-Життя заснований у Польщі слугою Божим о.Франциском Бляхницьким. Цей рух є одним з рухів віднови Церкви.
Рух є:

  • євангелізаційним
  • катехуменальним
  • рухом визволення людини

Контакти

Центр Руху Світло-Життя

вул. Чуднівська 1а

с. Корчак

обл. Житомирська

12421

Тел: 096-110-17-34

о. Олег Сартаков

Карта