В начале нового года, который мы принимаем как благодать и дар Божий человечеству, я хочу обратиться к каждому человеку, а также к каждому народу и стране мира, к главам государств и правительств и к лидерам различных религий с моими горячими пожеланиями мира, сопровождая их молитвами о том, дабы прекратились войны, конфликты и страдания, причиной которых является как сам человек, так и уже давно известные и вновь появляющиеся эпидемии и разрушительное воздействие стихийных бедствий.
Розарий Девы Марии, постепенно развивавшийся во втором тысячелетии по вдохновению Духа Божия, - любимая молитва многих святых, подкрепленная Учительством Церкви. Будучи простой и глубокой, эта молитва и в наступившем третьем тысячелетии остается важной и не теряет своего предназначения - приносить плоды святости.
«Внутрішня природа Церкви виражається у потрійному завданні: голошення Божого Слова (kerygma-martyria), звершення Таїнств (leiturgia), служіння любові (diakonia). Ці завдання між собою тісно пов’язані і не можуть бути відділені одне від одного» (енц. Deus caritas est, 25). Також служіння любові є конститутивним виміром місії Церкви і невідкличним виразом її суті (пор. там же); всі вірні мають право і обов’язок ангажуватися особисто для того, щоб жити згідно нової заповіді, яку залишив нам Христос (пор. Йо.15,12), даючи сучасній людині не лише матеріальну допомогу, але також і підкріплення для душі і турботу про неї (пор. енц. Deus caritas est, 28). Церква покликана до вершення служіння любові також і як спільнота: від малих локальних спільнот, через партикулярні Церкви аж до Вселенської Церкви; тому необхідна також і «організація для того, щоб уможливити упорядковане спільнотне служіння (пор. там же, 20), організація, яка тягне за собою різні інстутитуційні форми.
Надзвичайно серйозне завдання продовження людського життя, завдяки якому чоловік та жінка стають вільними і свідомими співпрацівниками Бога-Творця, наповнює їх завжди великою радістю; однак ця радість часто пов’язана із немалими труднощами та клопотами. У всі часи виконання цього завдання совісті ставило подружжя перед важкими проблемами. Але найновіший розвиток, що його набуває людське суспільство, спричинює зміни такого типу, що виникають нові запитання, на які Церква мусить дати відповідь, оскільки вони якнайтісніше пов’язані з людським життям і щастям.
Покликані до спасіння через віру в Ісуса Христа, „справжнє світло, що просвітлює кожну людину” (Йо. 1, 9), люди стають „світлом у Господі” та „дітьми Світла” (Еф. 5, 8) й освячуються через „послух правді” (1 Пт. 1, 22). Цей послух не завжди є легким. Внаслідок незбагненного первородного гріха, вчиненого за спонукою Сатани, який є „брехуном і батьком лжі” (Йо. 8, 44), людина постійно підлягає спокусі відвернути свій погляд від живого і правдивого Бога та спрямувати його до ідолів (пор. 1 Сл. 1, 9), змінюючи „Божу Правду на неправду” (пор. Рм. 1, 25); таким чином затьмарюється здатність людини до пізнання правди та послаблюється воля підпорядкувати себе їй. Отже, піддаючись релятивізмові та скептицизмові (пор. Йо. 18, 38), людина починає шукати ілюзорної свободи поза самою правдою.
Радість Євангелія наповнює серця і все життя тих, які зустрічаються з Ісусом. Тих, які дозволяють Йому спасати себе, Він визволяє від гріха, смутку, внутрішньої пустки, самотності. Разом з Ісусом Христом радість завжди народжується і відроджується. У цій Адгортації прагну звернутися до вірних християн, щоб запросити їх до нового етапу євангелізації, позначеного цією радістю, і вказати шляхи, якими Церкві слід йти в наступні роки.
Сім’я в сучасному світі, подібно до інших інституцій, а можливо, ще й більше, зазнає впливу численних і глибоких перемін у суспільстві та культурі. Численні сім’ї живуть у цій ситуаціїї, залишаючись вірними тим цінностям, які становлять основу інституції сім’ї. Інших же охопили непевність і збентеження стосовно їхніх завдань, а навіть сумнів і незнання щодо глибинного значення та цінності подружнього та сімейного життя. Є, врешті, й такі сім’ї, яким численні ситуації несправедливості стають на перешкоді здійсненню їхніх фундаментальних прав.
Світовий день місії – це особливий момент, коли вірні з усіх континентів своїми молитвами та конкретними справами висловлюють солідарність і допомогу молодим Церквам на місійних територіях. Це свято благодаті і радості. Благодаті, тому що Святий Дух, посланий Отцем, готовий наповнити мудрістю і силою тих, хто відкритий на Його дію. Радості, тому що сам Ісус Христос, Син Отця, посланий, щоб проголошувати Добру новину світові, підтримує і скеровує нас в нашому місійному служінні. Я хотів би запропонувати біблійний образ радості Ісуса і Його учнів, які виконували місійне служіння, який ми знаходимо в Євангеліє від Луки (Лк 10, 21-23).
СВІТЛО НАРОДІВ – Христос; а тому цей Священний Собор, зібраний у Святому Дусі, дуже бажає ясністю Христа, яка сяє на обличчі Церкви, просвітити всіх людей, проповідуючи Євангеліє всякому творінню (пор. Мр. 16:15). І оскільки Церква є у Христі немовби Таїнством, тобто знаком і знаряддям щонайглибшого єднання з Богом та єдності всього людського роду, вона прагне, спираючись на вчення попередніх Соборів, чіткіше пояснити своїм вірним і всьому світові свою природу та свою вселенську місію. Обставини наших часів роблять цей обов’язок Церкви ще нагальнішим – щоб усі люди, нині тісно пов’язані між собою різними суспільними, технічними та культурними зв’язками, досягли також повної єдності у Христі.