АНСЕЛЬМ ГРЮН "Мудрість отців пустелі"

Опубліковано о. Олег Вчення

АНСЕЛЬМ ГРЮН

Мудрість отців пустелі

1. ПРИТЧА ПРО ГРІХ
Авва Антоній сказав до Авви Поймена, що така є велика справа людини: провину свою завжди на себе брати перед Богом, а спокуси сподіватися аж до останнього подиху. 
(Апо 4).

Коли Отці пустині думають про Бога, то одночасно пригадують собі, ким є вони як люди. Їхній стосунок до Бога позначений щирістю і відкритістю. Перед Його обличчям пізнають самих себе. Не зупиняються на тому, що осягнули. В духовному житті залишаються постійно активними, бо рахуються з тим, що до останнього подиху будуть зазнавати спокуси. Це не є, як могло б здаватись, ляклива і малодушна духовність, але духовність, що не дозволяє затриматися на шляху розвитку. Ми повинні завжди йти далі, здаючи собі справу з того, що в кожний наш побожний вчинок може ввійти щось, що пошкодить наш стосунок до Бога.
Свідомість вчинених гріхів, що не дає спокою, не заохочує нас до розмови з Богом, однак часте пригадування нам наших слабкостей зробить лише те, що ми відчуємо себе малими. Антоній знає про це, і тому зовсім спокійно говорить про гріх і спокуси, які товаришують нам все життя. Він не відчуває перед ними страху. В усьому довіряє Богові. Не оточує себе гріхами, але дивиться на любов Бога. Не засуджує також самого себе. Його гріхи схиляють його скоріш до скерування свого погляду на Бога. Він відчуває безумовну любов Бога до себе, але також знає, що почуття любові не можна зберегти. І вже через хвилину він протистоїть власній пустці та віддаленню від Бога. Однак, він не злиться з цього приводу, але сповнений довіри передає це Богові. Ось дорога монахів, що робить вільним: все може статися. Не оскаржуймо себе з приводу тієї чи іншої провини. Все, що є в нас, - віддаймо Богові. Таким чином здійснюється в нас переміна в образ, який Бог хоче в нас сформувати. 

2. ПРИТЧА ПРО ОПАНУВАННЯ

Авва Памво питав авву Антонія: “Що маю робити?” Старець йому відповів: “Не довіряй власній справедливості, не турбуйся про те, що минуло, але притримуй свій язик і шлунок”.
(Апо 6).

Антоній показує тут дуже конкретну дорогу, на якій можна осягнути вдале життя. З одного боку ми не повинні спиратися на власну справедливість. Ми не повинні бути зарозумілими з приводу нашої набожності і аскези, бо самі себе ми не можемо виправдати. Ми такі, якими ми є. Ми повинні, отже, рахуватися з тим, що в нас є багато речей, яких ми собі не усвідомлюємо, що є в нас темні сторони, яких ми не знаємо. Ми не можемо постійно займатися самими собою, спостерігаючи, як далеко ми просунулися на шляху духовного життя. Йдімо нашою дорогою не вивищуючись над іншими. Антоній думає дуже тверезо, конкретно. Він незалежний від пихи деяких гуру, яким здається, що вони вже повністю занурилися в Бога і наповнені Духом Божим. 
Але, з іншого боку, він показує, в який спосіб можемо зарадити нашим помилкам і невдачам. Зазвичай, коли ми робимо щось погано, ми злимося на самих себе, маємо почуття провини – закидаємо собі, що ми великі грішники і не просуваємося далі. Антоній же так сильно уповає на Боже милосердя, що просто не роздумує про те, що було, не робить собі закидів, залишає це Богові. Це дуже добрий спосіб також і для нас, щоб радити зі своїми гріхами. Просто ми повинні представити їх Богові, Він сам пробачає. А якщо Бог нам пробачає, то повинні і ми пробачити самі собі.
Подібно, – як показує св. Антоній, – ми повинні поступити і з нашими ранами. Знову: дивимося на них і передаємо Богові. Потім ми повинні дозволити їм загоїтися. Ми не повинні їх поглиблювати, як це часто робимо, переходячи від однієї терапії до іншої. Вистачить їх зауважити, а потім дати їм відійти.
Бог дає мені сьогодні свого Духа, щоб зміцнити мене в цій конкретній хвилині. Я не мушу спочатку розправитись із тягарем мого минулого, ані “опрацьовувати” всі рани за все моє життя. Треба мені тільки до них придивитися і віддати Богові.
 

3. ПРИТЧА ПРО ПОЖАДЛИВІСТЬ ТІЛА

Один брат спитався авву Агафона щодо нечистоти. А той йому відповів: “Йди, кинь перед Богом твою слабкість, і знайдеш спокій”
(Апо 103).

Монахи на пустелі, як і всі люди, відчували власну сексуальність, однак вони були незалежні від лякливої сексуальної моральності, як її ще не так давно називало багато християн. Вони не займалися постійно своєю сексуальністю. Не випирали її, і також не пригнічували. Вони знали, що вона збуджується знову і знову, і що існує небезпека бути залежним від неї.
Бо вона діє на нашу уяву, якій товаришують сексуальні образи, пригоди… В уяві постійно розбиваємо подружжя і тужимо за більш цікавими партнерами чи партнерками. Багато християн боїться таких фантазій і вважає себе повністю зіпсутими. Отже, пробують придушити свою сексуальність. Однак, це провадить до того, що залишаються зосередженими на собі, а потім дошукуються у інших якихось сексуальних проблем.
Старець Агафон вказує іншу дорогу. Ми повинні просто “кинути” нашу неміч в опануванні своєї сексуальності “до ніг” Бога. Тоді вона не буде панувати над нами. Не можемо, отже, собі закидати, що не можемо дійти до ладу зі своєю сексуальністю. Ми не повинні стискати зуби і думати, що можемо її повністю опанувати. Наша сексуальність – це частина нас самих, ми повинні рахуватися з тим, що вона буде пробуджуватися знову і знову. Але ми не можемо це драматизувати, скоріш ми повинні прийняти цей факт, а нашу неміч передати Богові. Це принесе нам спокій. Може так статися, що посеред наших змагань, ми збережемо спокій, бо не будемо дивитися на сексуальність зі страхом, але приймемо її перед Богом звичайно, як частину нашого життя. Але може статися також, що наша пожадливість заспокоїться. Якщо не будемо боротися з нею постійно, то сама собою дасть нам спокій. Це та дорога, яка провадить до звільнення. На ній ми можемо дихати більшою свободою, ніж на дорозі, яку вказували нам моралізуючи книжки з початку двадцятого століття.
 

4. ПРИТЧА ПРО ВПРАВУ ЧУЙНОСТІ

Один брат прийшов до Скетіс до авви Мойсея, просячи його про слово. А старець йому відповів: “Йди, сядь в своїй келії, і келія тебе всього навчить” 
(Апо 500).
Сидіння в своїй келії було для старців дуже важливою вправою. Тому вони могли сказати: “Тобі не треба робити нічого набожного. Не мусиш молитися чи постити. Лише прийми себе в своїй келії таким, яким ти є. Не випускай свого тіла з келії. Важливе є, щоб ти не втікав від себе, але щоб переносив в Божій присутності себе таким, яким ти є”. 
Я пропоную наступну вправу: сядь в своїй кімнаті на півгодини. Не бери в руки жодної книги, навіть Біблії, не думай про жодні справи. Не медитуй, ані не промовляй жодної молитви. Твоє завдання полягає на тому, щоб просто розташуватися перед Богом і спостерігати, що в тобі пробуджується. Монахи окреслюють цю вправу словом nepsis – чування. В ньому вони порівнюють монаха до рибака: він чекає у своєму човні, аж поки вода перед ним заспокоїться. Потім бачить, як в спокійній воді з’являються риби: тоді може їх хапати. Так само і ти можеш чекати в своїй кімнаті, аж поки вода навколо тебе заспокоїться і очиститься. Коли ти відчуєш, що все в тобі підноситься, – бери це в руки і передавай Богові. Тоді ж пізнаєш, яка “риба” може тебе наситити, а яку ти повинен повернути у воду. 
Це проста вправа. Однак, ти побачиш, що не є вона такою легкою, як здається, бо ж сидиш беззахисний перед Богом. Недавно, під час якогось курсу, я просив людей виконати цю вправу. Для багатьох це був надзвичайно важливий досвід. Пізнали про себе щось таке, чого до цього моменту не пізнали ані в молитві, ані під час медитації. І несподівано в цій беззахисності опинилися дуже близько до Бога. Відкрили свою правду і відчули себе в цій правді повністю любленими Богом. Це їх звільнило і наповнило глибоким миром.
 

5. ПРИТЧА ПРО ЗАЛИШАННЯ

Один брат радився у авви Мойсея, кажучи: “Бачу мету перед собою, але не можу її осягнути”. Старець йому відповів: “Якщо ти не станеш мертвим як ті, що лежать у гробах, то не зможеш її осягнути”.
(Апо 505).

Авва Мойсей уділив тут особливої поради. Хто стоїть перед важливим завданням, повинен собі спочатку уявити, що є мертвим і лежить у труні. Якщо ти спробуєш цієї вправи, побачиш, що зробить вона тобі добре. Бо якщо ти цілком ототожнюєшся зі своїм завданням, боїшся, чи дійсно з ним даси собі раду, зосереджуєшся на цьому завданні і ламаєш собі голову над всім тим, чого ти повинен ще навчитися, щоб його виконати, та коли це завдання стоїть перед тобою, часто стаєш заблокованим.
Однак, якщо уявляєш собі, що ти немовби вже помер і лежиш у гробі, то пізнаєш, ким ти насправді є. В гробі все, що неважливе, втрачає вартість. Там будеш протистояти самому собі такому, яким ти є перед Богом, а все інше піддається розпадові. Врешті ліквідуєш ототожнення себе із завданням, а це звільняє тебе від нервовості у цьому пункті. Ця внутрішня свобода є умовою того, щоб ти міг добре зробити завдання. 
Те, що тут запропонував старець Мойсей, відповідає тому, що трансперсональна психологія називає “дез-ідентифікацією”. Ми не повинні ототожнюватися з нашими завданнями. Нашу тотожність ми повинні знайти остаточно в Богові. Коли ми бачимо перед собою завдання до виконання, ми говоримо собі: “Я маю завдання, але я не є своїм завданням. Я маю проблему, однак я не є своєю проблемою”.
В мені є певний простір, до якого не можуть досягти турботи про виконання моїх завдань, до якого не можуть ввірватися проблеми і страхи. Це є остаточно те, що Ісус нам обіцяє в Євангелії св. Йоана, що ми є в світі, але не зі світу (пор. Йн 17, 16). Якщо мою найглибшу тотожність знаходжу в Богові, то можу в повній свободі віддатися завданню. Не відчуваю примусу, що мушу виконати його досконало. Навіть, якщо я зроблю якусь помилку, то вона не знищує мого ототожнення з Богом. Це не означає, все ж таки, що я не повинен робити зусиль. Дуже часто свобода зумовлює автентичне віддання завданню.

6. ПРИТЧА ПРО САМОПІЗНАННЯ

Авва Мойсей сказав:
“Якщо хтось несе тягар власних провин, 
то не оглядається на провини інших.”
(Апо 510).

Монахи постійно нагадували собі, щоби не осуджувати один одного. Однак, моральне вимагання не осуджувати один одного є малоефективним. Лише той, хто сам себе пізнав в своїй гріховності, буде вільним від внутрішнього примусу постійної оцінки і осудження інших. Якщо ми щиро вдивимося у власне серце, побачимо, що часто живемо назовні самих себе. “Грішити” в перекладі з грецької означає “схибити, не влучити у ціль, жити назовні себе”. Ми постійно втікаємо від правди про самих себе і, таким чином, розходимося з життям, яке передбачив для нас Бог.
Авва Мойсей символічно тлумачить, що значить його порада, щоби носити власні гріхи. Брати зібралися, щоби вчинити суд над одним з них і усунути його зі спільноти, бо він був винним. Старець Мойсей не захищав цього брата, не включався і в хід дискусії, але бере в руки драний мішок, наповняє його піском і несе на плечах навколо зібрання. Брати з цікавістю дивляться до чого він веде. Тоді авва Мойсей тлумачить, що вони поклали на плечі свої гріхи і тому їх не бачать. Однак, їхні гріхи залишають слід піску. Всі інші бачать сліди, які залишають їхні гріхи, лише самі грішники сліпі на них.
Тому ми повинні дивитися на власні гріхи, тоді не будемо постійно вдивлятися в гріхи інших. Смиренне пізнання себе самих звільнить нас від спокуси постійного оцінювання ближніх. Без самопізнання ми лише перекидаємо наші помилки на інших і оцінюємо їх, замість того, щоби доручати себе Божому милосердю.
 

7. ПРИТЧА ПРО ЗОВНІШНІЙ ПОРЯДОК

Авва Поймен говорив: 
“Якщо людина зберігає порядок, то не впаде у метушню”
(Апо 741).
 

Ми часто страждаємо з приводу безплідності і пустки. Ми хочемо молитися, але нам це не вдається. Ідемо на Месу, але внутрішньо ми на ній не присутні. Нас не зворушує жодне слово. Навіть св. Причастя не розпалює нашого серця. В такій ситуації авва Поймен радить нам просто зберігати порядок. Жодною духовною технікою ми не в стані змусити себе відчути Бога, але збереження порядку є в наших можливостях. Якщо ми впорядкуємо наше зовнішнє життя, то введемо порядок також до нашої душі.

Зовнішній порядок може означати здорові практики, якими розпочинаємо і закінчуємо день. Може це бути добре використання часом дня, в якому буде достатньо часу на працю, обов’язки, розмови з іншими, тишу і молитви. Деколи треба буде зробити порядок в своїй кімнаті, усунути старі речі. Занадто багато зовнішнього безпорядку також може утискати душу. Зовнішній хаос віддзеркалює наш внутрішній стан.
Авва Поймен вважає, що зовнішній порядок не тільки доводить нас до ладу, але також береже нас від метушні. Береже нас від того, щоб наша душа не загубилася, не заплуталася в самій собі, бо коли вона є в метушні, то не може вільно “дихати”. Втрачає здібність бачити, є закута кайданами в самій собі. Зовнішній порядок розв’язує “вузли” нашої душі і до внутрішнього хаосу вводить ясну структуру. Він є умовою того, щоб ми могли автентично жити, а не тільки “пасивно існувати”.

8. ПРИТЧА ПРО ЛЮБЛЯЧЕ СЕРЦЕ

Сказав Авва Памво: 
“Якщо ти маєш серце, можеш бути спасенний”.
(Апо 771).
 

Деякі люди практикують багато форм набожності з тією метою, щоб отримати щось від Бога, щоб почуватися перед Ним добре. Не йдеться їм при цьому про Бога, але про власну досконалість, про відчуття, що стосовно Нього і інших все роблять правильно. Хочуть, отже, самоствердження, але їх серце – не присутнє. Не дозволяють на те, щоб Бог зустрівся з ними в їхньому серці, закривають його також від ближніх. Вони так зайняті собою і своїми набожними практиками, що ховаються від всього того, що могло б знищити їх спокій або доторкнутися їх глибоко в серці.

Авва Памво показує, що суть нашої досконалості є в тому, щоб мати серце: серце, яке може співчувати, яке можна зустріти, яке відчуває, любить. Хто має таке серце, може бути врятований, навіть якщо це серце йде не тією дорогою, бо є чимось захоплене, що не є згідним з Божою волею, то може воно в кінці привести людину до Бога. Так буває тому, що серце болісно відчуває все, що робить проти любові. Серце, яке любить, показує Бога. І навіть тоді, коли любов помиляється, відкриває на Нього наше серце. В кожній любові є бо укрита глибока туга за Божою любов’ю, за любов’ю, яка є тривалою, на противагу нашій, людській любові – крихкої, позначеної завжди жагою влади та заздрістю.
Деякі люди ревно виконують набожні практики, щоби втекти від власного серця. Проте така активність їм не допомагає. Найважливішим є те, щоб ми наше серце, наше зранене серце, відкрили Богові. Тоді любов Божа буде вливатися до нього, проникати його, змінювати і вести до миру, який може віднайти лише в Богові. 

9. ПРИТЧА ПРО МОЛИТВУ, ЩО ОЧИЩУЄ

Один старець сказав: 
“Постійна молитва за короткий час поправляє стан духу”.
(Апо 1128)

Багато притч отців стосується молитви. Вони є гімнами прославлення на її честь. В молитві монахи бачать не стільки обов’язок, скільки подарунок від Бога. Вона має терапевтичну дію: лікує людські рани, дає душі відпочинок і очищує духа. Молитва змінює наші думки і почуття.
При цьому важливим є, щоб ми не молилися проти нашої злості чи наших страхів, проти нашої заздрості або нашої депресії, але разом з ними. На молитві ми повинні заносити до Бога наш страх, нашу злість і наш смуток. Якщо ми стаємо перед Богом в нашому смутку і йдемо за ним аж до самого дна, тоді він відкриє нас на Бога. На самому дні нашого страху, нашої депресії і гіркоти ми знайдемо Бога, який заспокоїть наше зранене серце і роз’яснить закутки нашої душі своїм лагідним світлом.
Наш дух є часто забруднений негативними емоціями. Ми не бачимо ясно нашого життя і наших братів, але дивимося неначе через окуляри, які затуманені з причини нашого гніву, або наших проекцій. В молитві йдеться, отже, про те, щоб переказати Богові нашу злість. Коли приношу мою злість до Нього, я отримую в стосунку до неї певну дистанцію, а коли в моїй злості свідомо дивлюсь на Бога і Боже милосердя, вона тратить свою силу.
Молитва допомагає мені віднайти самого себе, звернутися знову до свого серця. Якщо ж я утверджуюсь в своїй злості, я не є у себе, але триваю при тому, що мене зробило хворим і даю цьому владу над собою. Я дозволяю на те, щоб мене це окреслювало. Молитва ж позбавляє злість сили і звільняє мене від людини, якій я в моїй злобі віддав владу над собою. Молитва очищує дух і поправляє віддих моєї душі. Хто сповнений злоби, той часто “пахне” ненавистю і злобою. Той, хто молиться, розсіває приємний запах – запах любові і миру.

 

10. ПРИТЧА ПРО СТАВАННЯ СОБОЮ

Авва Поймен просив авву Йосипа:
“Скажи мені, як я маю стати монахом”.
Він відповів:
“Якщо хочеш знайти спокій, тут на цьому світі, в кожній справі задавай собі це питання:
Хто ж я такий? – і не засуджуй нікого”.
(Апо 385)
Була отже людина, що хотіла стати монахом, тобто, хотіла бути вповні людиною. Слово “монах” (monachos) походить від monas – єдність, окреме буття. В цьому сенсі кожен з нас може бути монахом. Сьогодні ми часто турбуємося багатьма обов’язками, ми роздерті поміж родиною і працею, поміж Церквою і світом, поміж нашої набожністю і життям в секуляризованому суспільстві.
Якщо ми прагнемо знайти спокій, якщо ми бажаємо віднайти себе в нашій повноті, маємо постійно себе питати: Я – хто ж я такий? Чи я повністю є в тому, що власне роблю? Чи, можливо, в цій справі я присутній частково? Ким я насправді є? Чи я живу власним життям, чи граю якусь роль? Відповідаю в своєму житті лише на очікування інших, чи переживаю цей єдиний в своєму роді образ, який Бог створив в мені? 
Питання про те, ким я властиво є, веде мене щоразу ближче до відкриття моєї істинної сутності. Воно мене вчить повністю віддатися тому, що я роблю. Веде мене до мого правдивого образу, до моєї автентичності. Я не допасовуюсь і не дозволяю собі відійти від самого себе. Я – це я. Я є тим, кого Бог створив як неповторну людину. Духовна мандрівка буде мене вести не лише до Бога, але й до мене самого, до моєї найглибшої істоти, до мого первинного образу, який Бог з мене вчинив.
Старець Йосип наводить ще іншу умову, необхідну, щоб бути вповні людиною: мені не можна нікого засуджувати. Поки я засуджую, я є “у інших”. Це не дає мені пізнавати правду про себе. Я займаюсь іншими, щоб уникнути правди про себе. Своєю відповіддю мудрий старець заохочує нас, щоб ми залишились “у себе”, і щоб ми подбали про буття собою. Тоді також наші стосунки з іншими будуть правильними.
 

11. ПРИТЧА ПРО МИЛОСЕРДЯ

Авва Поймен сказав:
“Якщо якась людина згрішила, але заперечує це і говорить: “Я не згрішив”, – не дорікай їй, бо ти пригасив би в ній добру волю, але якщо скажеш їй: “Будь мужнім, брате, будь уважнішим на майбутнє”, – то збудиш його духа до навернення”.
(Апо 597)

В цій притчі ми бачимо милосердя, з яким монахи відносилися до інших. З їхнього мистецтва духовного керівництва можемо і ми багато сьогодні навчитися. Замість того, щоб зневажати другу людину, накидаючи їй правду про неї, Поймен втішає і зміцнює її. Застосування такого насилля в стосунку до другої людини, коли ставиться показується їй всю правду про неї, за думкою Поймена, не має сенсу. Людина відійде засмучена – смуток спаралізує її і буде перешкодою, в тому щоб щось змінити. Пригноблена людина саме тепер і почне поважно грішити.
Авва Поймен добре знає, що така людина не може прийняти правду про себе. Він бере до уваги внутрішню ситуацію конкретної людини і входить у неї. Додаючи відвагу і зміцнюючи її, чинить людину здібною також до того, щоб вона могла розправитись зі своїми темними сторонами і всілякими помилками. Хто так піднесений на дусі, той має сили, щоб утворити дистанцію до своїх помилок. Хто ж є оскаржений і засуджений, той швидко зазнає сумнівів і відходить. 
З цієї притчі старця Поймена виникає, що отці пустелі не моралізують: для них не є найважливішим те, щоб людина не робила жодної помилки, набагато більш важливим є те, щоб людина звернулася до милосердя Божого і почувалася безумовно прийнятою Богом. Хто відчуває себе безумовно коханим Богом, той також знаходить відвагу, щоб прийняти правду про неприємні сторони власного життя, має шанси навернутися до милосердної любові Божої і покерувати своїм життям згідно з Божою волею.
На жаль, не всі пастирі душ йдуть за цією милосердною вказівкою старця Поймена. Часом знеохочують людей при сповідальні, призводячи до того, що вони віддаляються від Церкви і від Бога. Ми потребуємо сьогодні в Церкві цієї мудрості Отців пустелі, щоб люди відчули себе зодягненими у великодушну любов Бога і самі охоче довірялися Йому. 

12. ПРИТЧА ПРО ДІАЛОГ З БОГОМ

Старець Макарій говорив:
“Він є монахом саме тому, що вдень і вночі розмовляє сам на сам з Богом”.
(Апо 1764)

Метою чернечого життя є безустанна молитва. Молитися безустанно – ось, що радить св. Павло солунянам (1 Сол 5, 17). Монахи стараються знайти дорогу, що провадить до цієї мети, їхня боротьба за постійну молитву може і нам допомогти покинути зовнішню молитву і відкрити внутрішню молитву, яка триває в нас без перерви.
До внутрішньої молитви доходиться намагаючись жити перед Богом і в Божій присутності, а також відносячи до Бога все те, що ми робимо, не промовляючи при цьому слів молитви. Інший шлях базується на тому, щоб розмовляти сам на сам з Богом. Це є те, що пізніше св. Тереза з Авіля окреслила як свою приятельську розмову з Богом.
Тереза говорить до Бога як до приятеля, який слухає і відповідає через думки, які в ній народжуються, але до цього необхідний простір самотності. Самотність лише тоді для нас є плідною, коли стає для нас буттям вдвох, постійним діалогом з Богом. Лише тоді ми засмакуємо в ній, коли через неї ми стаємо єдині з Богом. Стосунок з Богом не буде пошкоджений тисячею речей, якими ми зазвичай займаємося.
Третьою дорогою до постійної молитви є вправа в медитації. Під час кожного видиху, я повторюю якесь слово зі Св. Письма, або так звану Ісусову молитву: “Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного!” Вправа ruminatio (повторення) проникає поступово до мого тіла і крові. Коли я прокидаюсь серед ночі, молитва випливає сама з себе. Коли я встаю, я починаю молитву Ісусову. Під час прогулянки або під час праці, а також, коли розмовляю з братом, серце постійно молиться. В молитві воно зв’язане з Богом. З цього зв’язку я черпаю міць, щоб працювати, говорити, читати, ходити, спати, відпочивати. Я є в Богові. Молитва триває в мені. Бог є в мені. 

 

13. ПРИТЧА ПРО СТРАХ

Один брат спитав старця:
“Чому мене охоплює страх, коли я ніччю виходжу сам?”
Старець сказав: 
“Тому що життя цього світу ще має для тебе вартість”
(Bu II 190) 

Страх і лякливість турбують зараз багато людей. Люди бояться компрометації, постати перед іншими в поганому світлі, бояться, що зроблять помилку, що не порадять собі з життям; інші ж наповнені страхом, коли думають про свою смерть, або, також, зі страхом дивляться, чи вони не захворіли. 
Страх, про який говорить цей брат, це страх перед темрявою, перед загрозою, яка випливає з мороку. Це може бути загроза з боку злих людей, страх перед смертю, перед тим, що тебе пограбують, від небезпеки зі сторони тварин. Але може це бути також страх, що походить з внутрішньої загрози. Зовнішня темрява нагадує йому про внутрішню темряву. В його душі все є темним. Його охоплюють депресійні настрої. Він не знаходить вже жодної підтримки. 
Корінням цього страху є факт, що життя цього світу поки що є для нас занадто важливим. Ми чіпляємося за життя, за життя наповнене успіхом, доброю думкою про нас, сповнене здоров’я, нашої безпеки. Але коли я спізнаю життя з того світу, коли я тільки віднайду Боже життя в собі, страх стане щоразу слабшати. Вже не є для мене важливим як довго я живу, чи я маю якийсь зовнішній успіх, чи я здоровий, чи мене люблять і чи шанують мене люди.
Все це стає для мене відносним, бо я віднаходжу в собі іншу якість життя: якість Божого життя, якому не загрожує навіть хвороба чи смерть. Спізнання Бога звільняє мене від страху перед людьми і нищить страхи, які постійно приходять до мене.
 

14. ПРИТЧА ПРО НАВЕРНЕННЯ

Один старець сказав: 
“Ось голос, який кличе людей до їх останнього подиху:
Навернись сьогодні”.
(N 10)

Навернення було істотною рисою чернечого життя. Монах – це той, хто навертається, і то щоденно. Не йдеться тут про велике навернення, йдеться про те, щоб щоденно звертати з доріг, які не провадять в нікуди, які закінчуються глухим кутом. Це вимагає великої чуйності на шляху, яким я власне йду. Чи це властива дорога, або окружна чи хибна? Чи є це дорога, що провадить до життя, чи до поверховості, тісноти, до страху і згуби? Куди я йду? Як йду? Хто йде зі мною? Я йду сам, чи мене хтось веде?
Грецькою мовою “навертатися” значить “змінити мислення” (metanoein). Навернення починається в думках. Я повинен думати інакше, розвивати нові думки. Це вимагає, щоб спочатку випробував свої думки – звідки беруться і до чого ведуть? Чи я безцільно гуляю в своїх думках? Чи роздумую про щось свідомо, чи просто дозволяю думкам бігти? Чи піддаюсь негативним думкам і почуттям?
Після того як перегляну і перевірю свої думки я повинен змінити своє мислення, думати так, як це відповідає Богові. Я повинен мислити з Божої перспективи, з Його перспективи обміркувати своє життя. І я повинен думати сам, а не дозволяти собі захопитися чужими думками. Мислення має також щось спільного із дякуванням. Моє мислення не повинно бути постійною критикою, бунтом проти всього, що існує. Мислення – це скоріш погодження з дійсністю, прийняття її такою, якою вона є. А це можливо тільки з вдячністю, бо думаючи про це, дякую відразу за те, що Бог мені подарував.
 

15. ПРИТЧА ПРО БЛИЗКІСТЬ БОГА

Один старець сказав: “Чи ти спиш, чи не спиш, будь що робиш, коли маєш Бога перед очима, твій ворог не може тебе налякати.
Коли твої думки гостюють в Богові, в тобі також гостить Божа міць”.
(N 377)

Пізнати Бога, бути в Богові, бути зв’язаним з Богом – це були найглибші бажання ченців. Ми все повинні робити під люблячим і доброзичливим оком Бога. Пізнання Бога – це пізнання, яке робить вільним, зміцнює і лікує. Воно мене звільняє від страху і боязні ворогів.
Якщо я маю Бога перед очима, тоді люди навколо мене не можуть мене поранити. Напевно, можуть проти мене боротися, плести інтриги, зраджувати мене, але в кінці кінців не можуть мене поранити. Коли Бог є біля мене, люди не мають наді мною жодної влади. Близькість Бога звільняє мене від пригноблюючої близькості людей, які бажають розрядити на мене своє незадоволення.
Наші думки повинні плинути в Богові. Це також значить, що ми не повинні про Бога роздумувати, але що наш дух повинен бути закоріненим у Ньому. Коли ми є з нашими думками і почуттями в Богові, то так само Бог є в нас. А разом з Богом є в нас його сила, вона є більш потужною, ніж сила, якою користуються наші зовнішні і внутрішні вороги. Щодо цього, то пустеля давала монахам дуже важливий досвід: хто занурений в Богові, той не є відданий на волю людей, в Богові він зміцнений і захищений, наповнений силою і закритий щитом, яких не переможе жоден ворог.
 

16. ПРИТЧА ПРО ВИПРОБУВАННЯ ЩО ЗМІЦНЮЄ

Один з Отців сказав: “Якщо дерево не непокоїться вітром, то не росте і не розвиває коріння. Так само є і з монахом: Якщо не досвідчив спокус і не переніс їх, не є людиною.”
(N 396)

Отці пустелі не були боязливими, але протистояли життєвим випробуванням, виставлялися на життєві бурі. Так само як дерево не уникає вітру, так і вони не уникнули випробувань. Випробування і страждання належать до невід’ємної частини життя. Монахи вчать нас, що незалежно від наших духовних прагненнями ми постійно будемо переживати спокуси. У нас є не лише туга за Богом, але також агресивні і безбожні схильності, які хочуть над нами панувати. І саме з ними ми повинні боротися.
Ранньохристиянська Церква бачила в духовному житті боротьбу. Не вчила вона, однак, жалісної духовності, яка очікує всього від Бога, але духовної дороги, на якій ми повинні боротися з усім, що постає перед нами. Боротися – значить також бути обізнаним з противниками, докладно їх пізнати, інакше боремося марно.
Деяким важко погодити гімн прославлення монахів заадресований спокусам, які дозволяють нам стати людиною, з проханням, що міститься в молитві Отче наш: “і не введи нас у спокусу”. Однак, монахи інакше розуміли спокусу, ніж Біблія. Грецьке слово, що вживається для означення спокуси – peirasmos – значить: відступництво, хаос. Тому ми просимо в «Отче наш», щоб Бог зберіг нас від метушні, від помилки на нашому шляху, від прямування за фальшивими пророками.
Всілякі щоденні спокуси: спокуса, щоб їсти більше, ніж це необхідно для здоров’я; спокуса, щоб ображати інших – ось щоденні прикрості, які нас оголюють і вказують, що ми не є такі добрі. З ними ми можемо боротися, а боротьба робить нас досвідченими. 

17. ПРИТЧА ПРО ДУХОВНУ ОХОРОНУ СЕРЕДОВИЩА
Один старець сказав:
“Коли ти перебуваєш в пустелі як ісихаст1, не думай собі, що робиш щось надзвичайне, але вважай себе радше собакою, яку вигнано і прив’язано, тому що кусається і є тягарем для людей”.
(N 573)

Сьогодні ми багато говоримо про охорону середовища. Ми не бажаємо забруднювати наше оточення викидами. Отці ж пустелі мали на думці середовище духовне та емоційне. Не хотіли вони забруднювати світ своїми невирішеними проблемами і забрудненими емоціями. Були свідомі того, що все, що говоримо чи робимо, має вплив на наших братів. Якщо безконтрольно комусь докучаємо, якщо в нашій мові розповсюджуємо власні упередження, тоді доходить до отруєння людського середовища, а це насправді так само шкідливо, як і забруднення природного середовища. В багатьох родинах, спільнотах і фірмах емоційний клімат настільки забруднений, що люди хворіють. Очищення ж власних емоцій створює оздоровлену атмосферу, яка служить на користь нашої душі.
Щоб не забруднювати світ своїми емоціями і агресією, своїми неусвідомленими потребами і своїми придушеними пристрастями, монахи відійшли в ІV столітті у самотність. Хотіли спочатку поправити себе, перш ніж починати змінювати світ. Хотіли зберегти людей від своїх невирішених проблем. Відходили в пустелю, щоб там перемагати демонів.
Завдяки цьому – на що вони сподівались -- світ буде більш здоровим і яснішим. Коли незаселена пустеля стане заселеною завдяки їх любові, змініться вся Земля так, що стане вона домом, в якому люди будуть почуватися як у себе.
 

18. ПРИТЧА ПРО МОЛИТВУ ЩО ТОВАРИШУЄ

Один старець сказав:
“Не роби нічого без молитви, і не будеш ніколи шкодувати”.
(Bu II 192)

Коли ми працюємо без обмірковування, то ми часто не зауважуємо того, що насправді є важливе. Ми вважаємо, що повинні ангажуватися з усією енергією в той чи інший проект, хоча ми не справдили чи це має сенс. Ми допомагаємо якійсь людині, але взагалі не зауважуємо, що ця людина в цю хвилину потребує чогось іншого. Можливо спокій би зробив їй ліпше і, завдяки спокою, відкрила б правду про себе. Буває також, що входимо в якісь справи, які нам шкодять. 
Молитва, на думку цього старця, береже нас від необдуманої діяльності. Коли вся наша активність укрита молитвою, тоді вона приносить благословення. Сама молитва буде провадити нас під час того, як робимо роботу до того, щоб ми мали впевнену і щасливу руку. Молитва буде також змінювати наш внутрішній настрій. Коли я працюю, щоб підтвердити свою значність, я не зауважую ризику моїх дій, приймаюсь за роботу, яка нічого не привносить.
Молитва очищує мою мотивацію і цим робить мою діяльність більш ефективною і прозорою. Я не буду безоглядно кидатися у вир праці, але оцінюватиму по-Божому, що є важливе, і як я повинен виконати конкретне завдання. Молитва, отже, є умовою того, щоб моя справа була успішною, і щоб стала джерелом благословення для мене самого і для багатьох інших.
 

19. ПРИТЧА ПРО ДУХОВНЕ БАТЬКІВСТВО

Хтось колись запитав авву Паісія:
“Що я повинен робити зі своєю душею, бо є нечула і не боїться Бога?” А той йому відповів: Йди і приєднайся до людини, яка боїться Бога: і з його близькості навчишся і ти Божої боязні”.
(Апо 639)

Найліпшою школою є зустріч із зрілою людиною. Це правило стосується також духовного життя. Молода людина, яка приходить до авви Паісія напевно багато чула про Бога, адже була релігійно вихована, але слова про Бога не доходять до її серця. Воно залишається холодним, не дозволяє зустрітися з Богом. Не було б жодного сенсу в тому, якщо він ще більше читав чи роздумував би про Бога, бо це б залишилося тільки в його голові. Не сильно допомагає також володіння духовними техніками. Сама воля не може відкрити серце на Бога так, щоб воно відчувало в стосунку до нього страх, щоб Його відчувало.
Коли ми йдемо на навчання до якоїсь людини, яка боїться Бога і дозволяє Йому торкнутися свого серця, тоді також і наше серце буде поступово відчинятися. Проте не вистачить лише слухати слів цієї людини: ми повинні спостерігати за її серцем, чи ця людина живе тим, про що говорить. Ми повинні спостерігати за її серцем, чи воно широке, милосердне, повне любові. Дивімося на її руки, чи з любов’ю обходиться з речами; дивімося в її очі, чи зауважимо в них добро.
Коли ми спізнаємо, що все, що чинить ця людина є гармонійним, тоді також і в нас щось зміниться. Тоді збудиться в нас туга за тим, щоб дозволити на Божий дотик, щоб і наше серце розтопилось. Близькість людини, пронизаної Богом, допомагає і нам звернутися до Нього. В випромінюванні цієї людини відчуваємо щось зі світла і любові Бога, які нас через неї освячують.
 

20. ПРИТЧА ПРО РОЗДІЛЕННЯ ПРАЦІ

“Мій сину, працюй щоденно лише стільки, скільки твоє тіло займає простору, коли лягаєш. Таким чином твоя праця буде поступово просуватися вперед, а ти при цьому не впадеш на духу”. Коли юнак це почув, поступав власне таким чином, і невдовзі поле було прибране і заоране. Також і ти, брате, поступай таким чином, працюй потрошки, і таким чином не втратиш сили духу.
(Апо 1151)

Ось з’являється молода людина, яка є дуже сумна, бо її поле повне бур’янів: не має ця людина сили, щоб почати його обробляти, вважає, що це було б без сенсу, бо ніколи їй не вдасться цього зробити. Перед обличчям якогось важкого завдання часто з нами є подібно. Якщо ми не знаємо, як довго праця буде тривати, та скільки на нас її припадає, ми відчуваємо себе паралізованими. Ми стоїмо перед “горою” і маємо відчуття, що не здобудемо її нашим зусиллям, не знаємо як до цього взятися і – полишаємо все.
Старець дав молодій людині добру раду: не повинен він дивитися на все поле, це лише забере у нього сили. Вистачить, якщо щоденно обробить стільки поля, скільки місця займає його тіло, а це не багато, це можна легко осягнути. Якщо він щоденно буде працювати лише стільки, то поле невдовзі буде заоране.
Коли я прокидаюся вранці, вистачить, що я лише прошу благословення на цей день. Сьогодні я хотів би зробити те, що від мене вимагається. Коли я приходжу до офісу, починаю працю на своєму робочому місці. Якщо виконую одне завдання за другим, то до вечора мені вдасться щось зробити. Якщо ж злякаюся стосу документів і листів, що лежать на моєму столі, і буду робити трошки тут, трошки там, то не просунусь у перед. Одне за одним, крок за кроком – це дорога, якою всі ми можемо йти, не мучачись понад міру.
Це стосується не лише праці вдома, в офісі, в майстерні, але також праці над собою. Якщо перед обличчям наших помилок ми відходимо назад і думаємо, що ми не можемо виправитись, то ніколи не почнемо. Ми самі полишаємо себе, а вистачить же щодня обробити малу частину нашої душі. Одного дня вся душа буде “оброблена”.
 

21. ПРИТЧА ПРО ДОСЛІДЖЕННЯ ДУМОК

Будь “воротарем” свого серця і не впускай жодної думки без питання. Запитуй кожну думку і говори до неї: чи ти є однією з наших чи ти від нашого ворога? І якщо вона належить до дому, то наповнить тебе миром. Якщо ж походить від ворога, то впровадить тебе в метушню, гнів чи порушить тебе жаданням.
Листи 11

Чудовий образ Евагрій малює для того, щоб показати, як ми повинні обходитися з думками. З цією метою він спирається на образ, якого вживає Ісус у своїй притчі про чування. Господар, який збирається у подорож, доручає сторожу бути чуйним (Мк 13, 34). Ми так само повинні сидіти перед брамою нашого будинку і запитувати кожну думку, яка стукає до нашого серця, чи вона є нашою, чи ні. Ми повинні при цьому нав’язати діалог з думкою. Тоді ми зможемо відкрити, чи вона не є “загарбником”, який хотів би викинути нас з нашого дому. Такими загарбниками можуть бути: несподіваний гнів, заздрість або сексуальний інстинкт. Якщо ми їх впустимо, то не зможемо вже спокійно мешкати в нашому домі. Тоді, можливо, залишиться для нас лише погріб, в якому ми будемо змушені укриватися.
Евагрій нам радить впускати лише ті думки, які приносять нам мир: ці належать до нашого дому, бо походять від Бога. Через ті думки сам Господь хотів би ввійти до нашого дому, тому дослідження думок, які постійно нуртують в наших головах і питання про їхню дію – це одна з найважливіших справ ченців.
Дослідження думок – це початок духовної дороги. Без цього ми не можемо увійти на молитву до хатинки свого серця, як це нам радить Ісус: “Ти ж, коли молишся, зайди до своєї кімнати і, зачинивши за собою двері, молись Отцеві твоєму, що перебуває в таїні” (Мт 6,6). Якщо ми не досліджуємо наших думок, в нашій хатинці зустрінемо не Бога, але збудження, хаос наших почуттів. Нашої молитви повинен пильнувати “воротар”. Ми потребуємо довіреного “швейцара”, який впускає лише ті думки, які наповнюють нас миром. Тоді в хатинці нашого серця зустрінемо Бога, який в нас укритий, і який відкриє перед нами і освітить те, що стримується і є неусвідомленим.

22. ПРИТЧА ПРО ДІАЛОГ ПОЧУТТІВ

Коли ми попадемо в сіті демона ацедії, серед сліз розділімо свою душу на дві частини: на ту, що втішає і ту, що приймає втіхи, сіючи в собі самих добру надію і співаючи ті слова святого Давида: “Чому ти пригноблена, душе моя, і чому тривожишся в мені? Довірся Богові, бо ще буду прославляти Його: спасіння мого обличчя і мого Бога” 
Про аскетичну практику 27

Евагрій рахується з тим, що сторож нашого серця не може стримати всіх думок. Деякі покажуть своє правдиве обличчя лише тоді, коли увійдуть до нашого серця.
З цією метою Евагрій вживає вже інший образ. Ми повинні поділити нашу душу на дві частини і почати між ними діалог. Це порада, якої подібним чином нам дає сучасна психологія. Коли ми відчуваємо в собі смуток і внутрішній неспокій, викидання з себе депресійних почуттів не має ніякого сенсу: вони будуть постійно повертатися, бо є частиною нашого дому. Ми повинні з цим згодитися. Також і неспокій має свій сенс, так само як може мати його і депресія. Ми не повинні лише дозволити, щоб вони нам перешкоджали, ми повинні з ними розмовляти.
Евагрій радить нам повторювати під час діалогу з нашими почуттями певний псалом, який виражає обидва настрої: смуток і надію. Перш за все ми повинні ввійти на територію нашої душі, яка є смутною, стурбованою і сповненою неспокою. Маємо познайомитися із внутрішнім неспокоєм. Що він хоче нам сказати? Який він? Як ми його відчуваємо? Куди він хоче нас повести? Треба його спершу спитати, що він хоче нам показати. Потім можемо скерувати неспокій до Бога: “Довірся Богові!”
Цим методом Евагрій хоче показати, що кожне почуття може нас привести до Бога. Ми повинні серйозно його прийняти, придивитися до нього, дослідити його і дозволити йому скеруватися до Бога. Ми не можемо дійти до Бога наче “поза” наших почуттів, але лише через них. Всі наші емоції, – чи це страх, злість, ненависть, заздрість, гіркота чи смуток, – не дадуть нам спокою, поки не приведуть нас до Бога і в Ньому не знайдуть заспокоєння.
 

23. ПРИТЧА ПРО РОЗРІЗНЕННЯ ДЕМОНІВ

Треба також пізнати різницю, яка існує між демонами і вказати на обставини, в яких вони появляються. Ми розпізнаємо їх перед усім по думкам, що їх вони підсувають нам, а думки розпізнаємо по речах, які уявляємо: які демони з’являються рідше, але сильніше непокоять, які постійно присутні, хоча є менше обтяжливими, які несподівано залітають у душу, щоби захопити її для блюзнірства.
Про аскетичну практику 43

Евагрій радить у цій вказівці докладно спостерігати за власними думками і почуттями. Деколи він говорить про думки, які підсувають нам демони. Деколи ідентифікує думки з демонами. Він вважає, що ми повинні дослідити своєрідність наших думок. Як ми їх відчуваємо? Як довго вони залишаються у серці? Коли вони приходять? Які зовнішні умови їм товаришують? Ми тоді побачимо, що сексуальні фантазії з’являються завжди тоді, коли ми з себе незадоволені, коли ми окреслені ззовні, і коли ми занадто часто відкидаємо свої почуття. Ми також відкриємо, що гнів з’являється в нас тоді, коли ми занадто пристосовуємося і даємо іншим людям занадто багато влади над собою.
Евагрій не оцінює думок, він просто за ними спостерігає. Це є умова властивого стосунку до думок. Схильність до миттєвого оцінювання всіх думок лежить в нас досить глибоко і перешкоджає нам. Якщо ми відчуваємо в собі ненависть, то засуджуємо самих себе, стверджуємо, що ми погані християни. Евагрій відноситься до цього дуже тверезо. Ненависть є в нас. Отже, спитаймо, на що вона нам вказує? Коли вона прийшла до нас, і які були обставини, що цьому товаришували? Що вона хоче нам сказати? Лише тоді, коли без емоцій придивимося до того, що віддзеркалюється в нашій душі, віднайдемо спосіб, щоб так порадити собі з думками, аби вони не мали над нами жодної влади.
 

24. ПРИТЧА ПРО ЗУСТРІЧ З ДЕМОНАМИ

Якщо б хтось з монахів схотів досвідом пізнати жорстоких демонів і набути вправи в розпізнанні їхніх штучок, нехай спостерігає за думками, нехай уважно досліджує їхнє посилення і ослаблення, їх зв’язки, час, в який з’являються, а також, які демони це все чинять, які демони товаришують одне одному, а які не слідують один за іншим. І нехай у Христа розпитує про причини тих явищ.
Про аскетичну практику 50

Ці поради в справі дослідження думок можна було б також добре розмістити в книжці з психології. Так само тут ми бачимо як у вільний від страху спосіб Евагрій обходиться з думками і почуттями. За його порадою ми повинні довірливо ставився до думок, ми повинні в них вслухатись.
Як я їх відчуваю? Які образи з’являються переді мною, коли я охоплений злістю? Чи з’являються якісь обличчя, яких стосується цей гнів? Які люди викликають в мені гнів? Чому власне ці? Чи вони мені пригадують когось з минулого? Якщо так, то треба було б з ними порозумітися. Можливо, відкрию тоді образи, які з їхньої причини ховаю в своєму серці.
І ось, нарешті, вдається мені вивести ці образи з серця. Але під час зустрічей з певними людьми вони з’являються знову і перешкоджають мені відноситись до них властиво, проектую на них свої переживання з дитинства. В їхньому голосі чую тих, хто колись мене поранив. В такій ситуації Евагрій дає нам цікаву пораду: просімо Христа про витлумачення нам того, що ми в собі зауважили. Ми не повинні зупинятися на спостережені думок, але маємо їх включити до нашої молитви. Якщо віддамо їх Христу і дозволимо Йому їх дослідити, то відкриємо їхній правдивий сенс.
Можливо, побачу тоді, що Христос бажає додати мені відваги, щоб я погодився зі своєю людськістю, вразливістю, сексуальністю. Він допускає, щоб злість непокоїла мене так сильно для того, щоб я нарешті покинув свої уявлення ідеальної, духовної людини і з усім смиренням врешті погодився на те, яким я справді є. Христос хоче мені показати, що лише тоді я дійду до Бога, коли я здобуду відвагу, щоб ввійти до власної дійсності.

25. ПРИТЧА ПРО ЧИСТОТУ СЕРЦЯ

Як довго людина бореться лише з пристрастями, так довго не може ясно розпізнати сенсу своєї боротьби, бо є подібною до людини, яка в темряві бореться з ніччю. Хто ж знайшов ясність серця, легко може розпізнати задум свого противника.
Про аскетичну практику 83

Боротьба із пристрастями не має великого значення, бо чим наполегливіше борюся із власним гнівом, із власною заздрістю і сексуальністю, тим сильніший є опір, з яким ці пристрасті мені протистоять. Таким чином, я постійно буду зосередженим на пристрастях. Всю свою енергію буду спалювати на те, щоб боротися із власними інстинктами, і тому її вже не вистачить на те, щоб виконати свої обов'язки. На жаль, багато християн зосереджується на своїх гріхах, замість того, щоб з усією силою звернутися до Бога і людей.
Для Евагрія умовою властивого стосунку до пристрастей є здобуття чистоти серця. Він розуміє цей стан як споглядання, стан внутрішнього миру. В спогляданні я знаходжусь у власній внутрішності, в моєму внутрішньому місці мовчання, в якому живе сам Бог. З цього місця я можу ясно розпізнати, чому властиво служать пристрасті, яка в них тече сила, коли вони можуть мені послужити, а коли можуть бути небезпечними.
Той, хто сліпо бореться зі своїми пристрастями, завжди буде програвати. Хто ж розпізнає задуми пристрасті, той зможе їх інтегрувати до своєї власної дороги. Тоді не буде боятися їхньої присутності. Вони і надалі будуть в ньому діяти, але будуть для нього як приятелі, постійно нагадуючи йому, що він є людиною з цієї землі. І лише коли він прийме свою людську природу і те, що належить до створіння, тоді зможе понад ними віддатися спогляданню Бога.
 

26. ПРИТЧА ПРО ТРИ СФЕРИ ДУШІ

Розумна душа діє згідно з природою, коли її частина пожадливості прагне чесноти, то частина інстинктивна бореться за чесноту, а розумна віддається спогляданню, реальних речей.
Про аскетичну практику 86

Евагрієві йдеться про те, щоб людина мала здоровий спосіб життя, згідний з її природою. Духовна дорога не полягає на тому, щоб насилувати душу, але є дорогою її оздоровлення, дорогою здійснення її істоти. Отже кожна з трьох сфер має важливе завдання до виконання.
Частина пожадливості, яку непокоять пристрасті з причини бажання їжі, сексуальності і прагнення володіння, має своїм завданням прагнути чесноти. Чеснота – це справність людини. По латині чеснота virtus – це сила, якої потребує людина, щоб витривати в своєму житті. Інстинкти нас в принципі хочуть схилити до того, щоб ми жили властиво, щоб ми розвивали в собі сили, які нам дарував Бог. Ми повинні розпізнати, які є найглибші прагнення нашого серця. Для Евагрія це полягає не лише на тому, щоб становити одне з Богом, але також на тому, щоб віднайти дорогу до самого себе в щоденному житті.
Частина, яка збуджується в людині, це сфера емоцій. Емоції спонукають нас до дії. Вони хочуть нас збудити до того, щоб ми боролися за чесноти і втілювали їх в своєму житті щоденно.
Духовна сфера в нас має за завдання споглядання реальних речей, для того, щоб ми у всіх речах розпізнавали Бога. Наша душа тяжіє до пізнання. Як довго ми примножуємо наше знання, так довго наш дух є неспокійним. Але тоді, коли ми бачимо речі в їхній істоті і розпізнаємо в них самого Бога, наша думка доходить до мети. Лише споглядання робить здоровим наш дух.
 

27. ПРИТЧА ПРО КНИГУ ПРИРОДИ

До праведного Антонія прийшла колись людина, яку тоді називали мудрою і запитала: “Як ти переносиш те, отче, що позбавлений ти втіхи, яка плине з книг?”
Він же відповів: “Моєю книгою, філософією, є природа буття, і я завжди маю її під рукою, коли прагну пізнати Божі слова!”
Про аскетичну практику 92

Багато людей вважає, що монах роздумує над Божим словом і вдень і вночі, як нам це заповідано в св. Письмі. Але до авви Антонія Бог промовляє не лише через св. Писання, але також і через створіння. Антоній, щоправда, роздумував над словами Біблії. Напевно він знав, так само як і багато інших монахів, все св. Писання, або принаймні значну його частину напам’ять.
Проте саме природа була книгою, з якої він постійно “читав” слово Боже. Він зауважував в природі Божу красу, відчував в ній Божого Духа, бо ж все створіння наповнене Божим Духом. Ось так в створінні ми можемо доторкнутися, помацати, понюхати, подивитися і почути самого Творця. Бог це не є “щось” інтелектуальне. В створінні ми пізнаємо Його всіма нашими почуттями, але до цього є потрібний певний окреслений підхід до створіння. Антоній же нам говорить про природу речей. 
Пізнання природи, істоти створених речей – це перша сходинка споглядання. Не оцінюю отже речей, але дивлюсь в їх глибину, пізнаю їхню істоту, бачу в них справу доброї руки Бога, дивлюсь через них на самого Бога. Цей підхід до Бога через природу може бути деяким людям більш легким, ніж вивчення богословських книжок. Вони б могли піти до Антонія по науку, щоб зробити гострішим свій зір, розпізнати в створінні самого Творця, і через створіння дивитися на Нього.

28. ПРИТЧА ПРО ОБХОДЖЕННЯ З ПРИСТРАСТЯМИ

Оскільки Мойсей, коли хотів підійти до куща, що горів і не згорав, був затриманий аж поки не зняв сандалів з ніг, то чому ти, прагнучи побачити Того, який перевищує всіляку думку і всі почуття, і бажаючи стати Його співрозмовником, не повинен би був позбутися всіх чуттєвих думок?
Про молитву 4

Великим прагненням Евагрія є те, щоб ми могли молитися без розпорошення. Метою молитви є бути одним з Богом, так, щоб наші думки не входили поміж нас і Бога. Це нам вдасться лише тоді, коли забудемо про самих себе. Коли я вже не дивлюсь на самого себе, але на Бога і Його любов, тоді я перебуваю в Ньому і становлю одне з Його любов’ю.
Перший крок до цього поєднання з Богом, за думкою Евагрія, полягає на тому, щоб ми – беручи приклад з Мойсея – “зняли з ніг сандалі”. Сандалі є символом чуттєвості. Доки в нас тривають пристрасті, доти ми не можемо правдиво молитися. Наш гнів, наша заздрість і смуток завжди стоять на перешкоді молитви. Коли ми молимося, ми постійно думаємо, наприклад, про їжу, або в нашому розумі з’являються сексуальні фантазії. Не варто тоді примушувати себе до споглядання. Спочатку треба віддалити пристрасті. Але ми можемо це зробити лише тоді, коли перед цим з ними познайомимося і переможемо їх. Отже, властивий підхід до пристрастей є умовою молитви.
Молитва бо не є лише технікою зосередження на Богові. Молитися скоріш значить становити одне з Богом. Перед цим, однак, все в нас мусить бути одним із Богом, також і пристрасті. “Зняти сандалі” означає для Евагрія, що ми повинні утворити дистанцію до наших пристрастей. Тоді ми зможемо переказати їх Богу, щоб Він їх освітив і перемінив.
Якщо ми ростемо разом з нашими пристрастями, вони зв’язують нас, перешкоджають нам в молитві. “Зняти сандалі” означає також взяти їх в руки. Мушу сприймати поважно свої пристрасті, брати їх в руки і придивлятися до них. Потім можу їх відкласти. І так, босоніж, з’явлюсь перед Богом. Пристрасті вже не стоять поміж мною та Ним. Вогонь любові Божої може пронизати моє тіло і душу і змінити їх так, як змінив кущ тернини. 

29. ПРИТЧА ПРО АНГЕЛА ЗЦІЛЕННЯ

Молитва є ліком на смуток і зневіру
Про молитву 16

Евагрій не лише описує тернистий шлях доходження до молитви, якій би вже не перешкоджали думки, емоції, потреби і турботи. Він також прославляє доброчинний вплив молитви на людську душу. Молитва є ліками на смуток і зневіру. Сьогодні багато людей страждають від депресії. Вони намагаються опанувати депресію вживаючи медикаменти, або проходять терапію, щоб звільнитися від депресивних настроїв. Давні монахи бачили в молитві властиву терапію душі. Хто прямує шляхом молитви, той буде оздоровлений зі смутку і зневіри.
Але яка молитва може зцілити нашу депресійну душу? Евагрій, напевно, не має тут на думці благальної молитви, в якій ми просимо Бога, щоб звільнив нас від нашої депресії. Молитва, за думкою Евагрія, полягає скоріш на тому, щоб переказати Богові власні смутні почуття. Сідаю разом з моїми депресійними настроями перед Богом і уявляю собі, як вливає Він любов до мого смутку і зневіри. Зосереджуюсь на моєму подихові і дозволяю, щоб Божа любов і Боже світло проникло до темних закамарків моєї депресії. Потім може дійти до того, що мій настрій поступово роз'ясниться, що посеред мого смутку відчую глибокий мир.
Можу також зв’язати мій подих з Ісусовою молитвою. За кожним подихом скеровую до мого смутку молитву: “Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного!” Таким чином, допускаю свій депресійний настрій, не борюсь з ним, але також не дозволяю йому зв’язати мене. Впроваджую молитву до мого смутного настрою. Завдяки цьому почуття можуть поступово роз'яснитися.
Інколи ж необхідно буде більше часу для того, щоб молитва створила в моєму смуткові простір миру. В молитві Божий ангел сходить до сфери мого смутку і зневіри і одягає мене в плащ надії і радості. Терапевтична дорога молитви може нам допомогти не лише у смутку і зневірі, але також в страхові і слабкості, в злості і розчаруванні. Ми не мусимо з кожною проблемою розпочинати таку саму терапію. Молитва могла би в нас вилікувати багато з таких станів, щодо яких ми очікуємо допомоги від компетентних лікарів або психологів.
 

30. ПРИТЧА ПРО ВНУТРІШНЮ СВОБОДУ

“Йди, продай те, що маєш і роздай вбогим, візьми свій хрест і відречись самого себе”, щоб ти міг молитися без перешкод.
Про молитву 17

Евагрій самовільно переінакшує тут заклик Ісуса до наслідування Його. В Євангелії від Матея Ісус говорить до багатого юнака: “Якщо хочеш бути досконалим, йди, продай, що маєш, і роздай вбогим, і будеш мати скарб у небі. Потім приходь і слідуй за Мною!” (Мт 19. 21). Евагрій же порівнює наслідування Ісуса з молитвою без розпорошення. Це сміла заміна значення слів Ісуса. За такої інтерпретації той властиво наслідує Ісуса, хто йде дорогою молитви, споглядання.
Однак умовою молитви без розпорошення є щоб ми все те, до чого ми прив’язані і від чого ми залежимо, продали і роздали вбогим. Ми повинні звільнитися від всього, що маємо. Це стосується не лише зовнішніх благ, але всього, з чим ми ототожнюємося: наших звичок і думок, нашої праці, наших турбот, досягнень і доброї репутації. Внутрішня свобода є умовою молитви, в якій ми будемо становити одне з Богом.
Евагрій говорить ще про одну умову споглядання: ми повинні взяти на себе свій хрест. Хрест – це єдність всіх протилежностей. Отже, ми повинні взяти на себе всі труднощі, також і темні сторони, які затінюють ідеальний образ самих себе. Прийняти хрест значить сказати “так” всьому, що нас розпинає, сказати “так” стражданням, які нас зустрічають, поразкам, розірваним стосункам, на розчарування, які зустрічають нас в житті.
Лише тоді, коли ми згодимося з хрестом, який на нас покладає життя, ми зможемо молитися без розпорошення. Дійсно, лише той може молитися, хто безумовно приймає себе. Інакше буде йому постійно перешкоджати те, проти чого внутрішньо обурюється. 

31. ПРИТЧА ПРО НОВЕ ПЕРЕБУВАННЯ РАЗОМ

Якщо хочеш молитися як треба, то не будь для нікого причиною смутку, інакше надаремно стараєшся.
Про молитву 20

Молитва вимагає не лише звільнитися від наших пристрастей і примиритися із собою: молитва вимагає від нас нового підходу до себе навзаєм. Не можемо ми молитися як треба, якщо в наших стосунках бракує згоди. Ми не повинні бути ні для кого причиною смутку, ми не повинні нікого, ані турбувати, ані ранити. Інакше працюємо на молитві намарно. Під час молитви перед нашими очима постійно проходять люди, яких ми поранили, бо молитва веде нас до правди, відкриває все, що ми вчинили недобре.
Якщо хтось комусь зробить прикрість, а потім спробує молитися, то це йому не вдасться, бо або в його серці буде проявлятися ситуація, в якій він поранив другу особу, і буде нею охоплений під час молитви, або буде робити спроби викинути другу людину зі свого серця – відтак це зробить його затверділим. Але ця затверділість відділить його також від Бога, не буде вже до Нього прямувати. Лише коли він припинить поведінку яка ображає Бога і попросить Його пробачення, тоді знову зможе молитися. Потім, однак, сама молитва буде провадити його до того, щоб він звернувся з проханням про пробачення до тієї людини, яку поранив, а також до виправлення шкоди. Молитва схиляє нас до поведінки, яка відповідає духу молитви.
 

32. ПРИТЧА ПРО ЖЕРТВУ ВБЛАГАННЯ

“Залиши свій дар – як було сказано – перед вівтарем, а спочатку йди і помирись зі своїм братом”, і тоді зможеш молитися без перешкод. Бо пам’ять злого засліплює розум того, хто молиться і затемнює його молитву.
Про молитву 20

Також і тут Евагрій інтерпретує слова Ісуса з Нагірної проповіді на свій лад. В Євангелії св. Матея вони звучать: “Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій” (Мт 5, 23н). Для Ісуса, отже, примирення з братом є необхідною умовою, якщо ми хочемо скласти в жертві свій дар на вівтарі. Евагрій без вагань порівнює молитву до принесення жертви. Правдивою жертвою християнина є молитва. Метою жертви є піднесення до Бога того, що є земним. Це людина в молитві підноситься до Бога, стає одним з Богом. 
Однак, умовою молитви без розпорошення є примирення з братом і сестрою. Евагрій на це дивиться перед усім з психологічної точки зору: як довго маю злість на іншу людину, так довго не можу молитися. Злість каламутить спокій мого духу і занурює його в морок. Молитва ж вимагає внутрішньої прозорості.
Ісус говорить, що ми повинні відкласти наш дар перед вівтарем, якщо пригадаємо собі, що якийсь брат або сестра має щось проти нас. Часто інші люди без нашої вини проектують на нас свої проблеми. Коли хтось є незадоволеним з себе, то часто використовує другу людину як жертовного козла для своїх невирішених проблем. І хоча ми не можемо уникнути таких ситуацій в нашому житті, проте можемо зробити так, щоб наш гнів проти другої людини не переміг нас. Не можемо відповідати на її проекцію нашою власною антипроекцією. Ми повинні внутрішньо примиритися з другою особою, тобто повірити, що в глибині в ній є добро і молитися про її внутрішній мир. Лише тоді наша молитва буде вдалою.
 

33. ПРИТЧА ПРО СТОСУНОК ДО ХВОРОБ

Людина, яка не може забути образ і непорозумінь, і незалежно від цього намагається молитися, подібна до людини, яка черпає воду з джерела і вливає її до бочки в якій повно дірок.
Про молитву 20

Евагрій говорить тут про іншу ситуацію. Ось якийсь брат або сестра образили нас чимось, або може ми розгнівались на них. В такій ситуації не можливо молитися. Молитва буде можливою лише тоді, коли ми забудемо про образи і непорозуміння. Однак, є питання, як це зробити.
Почуття образи і злості буде в нас з’являтися відразу, щойно почнемо молитися. Стримування їх ні до чого не приведе. Те, що стримаємо, буде знову з’являтися – саме під час молитви. Ми не повинні стримувати цих почуттів, але придивитися до них і переказати їх Богові. Говорю, отже, Богові, що той чи інший мене образив, що це мені дуже болить, і що я не можу від цього звільнитися. Я не обвинувачую іншого, не звинувачую також себе, що не можу про це забути. Коли перекажу це Богові, віднайду дистанцію до них. Не мушу вже нічого залагоджувати, дивлюсь на них і переказую їх Богові. Це ж і звільняє мене від них.
Того, хто постійно зосереджується на отриманих образах і занурюється в почуттях жалості до себе, Евагрій порівнює до людини, яка черпає воду із джерела і переливає її до бочки, що має дуже багато дірок. Молитва є джерелом, з якого можемо черпати, щоб напитися або наповнити вологою поле нашої душі. Коли ж, однак, вливаємо воду до бочки повної дір, то витече вона не приносячи нам жодної користі. Молитва не буде діяти. Щоб вода молитви могла окропити і наповнити вологою поле моєї душі, мушу переказати Богові образи і непорозуміння. Тоді перестануть вони роз’їдати мою душу.
 

34. ПРИТЧА ПРО АНГЕЛА ТИШІ

Коли всі думки, що нас непокоять раптово зникнуть, то розливається в нас глибокій мир, і, коли ми, таким чином, доходимо до чистої молитви, то це знак того, що біля нас є ангел. Але бувають також періоди, коли ми дуже неспокійні, що навіть на хвилину не дізнаємо заспокоєння. Якщо ж не перестанемо захищатися, врешті отримаємо перемогу. Треба, однак, вперто стукати, і тоді двері для нас будуть відкриті.
Про молитву 30

Евагрій рахується з тим, що в нашому житті є періоди, коли ми не можемо молитися, бо внутрішньо ми дуже неспокійні. Пригноблені часом турботами і пристрастями ми так сильно зайняті собою, що навіть не можемо підняти очей до Бога. Втішає однак те, що навіть такий досвідчений духовний вчитель як Евагрій, знає такі стани з особистого досвіду. Те, що ми можемо зробити, так це не переставати постійних проб піднесення серця до Бога, аж поки Він наповнить його глибоким миром. Одного дня може статися, що відразу зауважимо в собі повний спокою мир. Для Евагрія це знак того, що Божий ангел є близько.
Ангел є знаком зціляючої і люблячої присутності Бога. Ангели вдень і вночі дивляться на обличчя Бога; якщо якийсь ангел є біля нас і чуває, охороняючи нашу молитву, в цей час наше серце спочиває в Богові; дійшли ми до чистої молитви. Чистою молитвою для Евагрія є споглядання. Тут наша молитва не є скаламучена жодними думками чи уявленнями. Просто перебуваємо в Богові, становимо з ним одне. Ніщо не перешкоджає цій єдності – жодні роздуми, жодні пристрасті, також жодне уявлення, яке про Нього маємо. Ми відчуваємо лише єдність існування (Einssein). Ми становимо одне із собою, з нашим життям, одне з Богом, одне з ангелом, який є поруч з нами на молитві і допомагає нам молитися, а також одне з усіма людьми.
 

35. ПРИТЧА ПРО БОЖУ ВОЛЮ

Ти не повинен так сильно прагнути того, щоб твої прохання були відразу ж вислухані і ти не повинен бути при цьому настільки впертим. Можливо, Господь хоче дати тобі ще більший подарунок ніж те, про що ти молишся і хотів би при цьому винагородити твою витривалість. Бо чи може бути щось ліпшого, ніж приязний стосунок з Богом і щось вищого за життя повністю в Його присутності? Молитва, яку нічим не можна вибити з її колії, це те найвище, чого людина може осягнути.
Про молитву 34

Багато людей полишають молитву, коли їх прохання не були вислухані. Вони мають враження, що молитва просто була даремною. Їхні кохані, про одужання яких так інтенсивно молилися, померли… Бог не забрав від мене страху, хоча я так сильно Його про це просив… Для декого молитва полягає перед усім на проханні, а ефективність молитви вимірюють виконанням своїх прохань.
Евагрій нам показує іншу дорогу. Якщо Бог не вислуховує нас відразу, то це тому, що хоче нам дати більший подарунок, ніж той, про який ми просили. Можливо, в молитві ми занадто були зосереджені на наших прагненнях. Ми вважали, що вони мусять бути безумовно виконаними, інакше не зможемо далі жити. Ми можемо і повинні представляти наші бажання Богові, але в кінці кожного прохання повинно бути: “Нехай буде Твоя воля”. Прошу в молитві про оздоровлення мого приятеля, але якщо незалежно від цього він вмирає, молитва не була даремною. Я проявив перед Богом своє безсилля. Намагаюсь дослідити таємницю Його волі і віддатися Йому.
Метою всіх молитов є для Евагрія приязне перебування з Богом, поєднання з Ним в молитві, якого вже ніщо не виб’є з колії. На тому побудована для Евагрія гідність людини, що на молитві може вона становити єдність з Богом, може пережити особистий, інтимний стосунок з Ним, що всюди і завжди вона наповнена Його люблячою і зцілючою присутністю.
Молитва, яка не принесла ефекту, якого ми очікували, піднесла наше серце до Бога. І, таким чином, піднісся наш стосунок, який вартий більше, ніж виконання наших прохань. Лише через молитву ми відкрили нашу істинну гідність: що ось ми виграли на співучасті в Богові, і що можемо поєднатися з Ним в екстазі любові.

36. ПРИТЧА ПРО ІСТИНУ ЖИТТЯ

Коли ти перебуваєш на молитві буває, що з’являються в тобі речі, якими ти займався в минулому, або які для тебе є важливі зараз. Або також може бути так, що ти мусиш думати про осіб, яких колись образив.
Про молитву 45

Молитва ставить нас один на один з правдою про нас. В ній проявляється все, що нас внутрішньо непокоїть. З’являються конфлікти з минулого, образи і рани з дитинства. Відзивається в нас те, чим зараз якраз займаємось: турботи про фінансове майбутнє, переживання з приводу розвитку дітей, страждання з приводу власних страхів, внутрішнє незадоволення, неспокій. Можуть також з’явитися особи, яких ми самі поранили. Молитва відкриває нам ті ситуації, в яких ми самі є винні. Ми не повинні тоді зосереджуватися на нашій провині, або на наших турботах і проблемах. Скоріш ми повинні доручити їх Богові, скерувати на Нього наші очі. Тоді Він заспокоїть наше серце посеред життєвих негараздів, посеред почуття провини, яке б інакше роздавило нас.
Молитва не є втечею від дійсності. Я не можу самого себе обманути молитвою, в яку хотів би втекти від невтішної дійсності. На молитві істина мого життя залишається відкритою, і не завжди вона є приємною. Показується все, що я робив недобре, ситуації, в яких я поранив інших або не був для них справедливим. В моєму серці будуть з’являтися розчарування. Тому також багато втікає від тиші молитви. Охоче кидаються в гарячкову активність, аби тільки уникнути зустрічі з правдою свого серця. Один із способів втечі полягає на тому, що вживаючи багато слів на молитві робимо неможливим будь-який діалог з Богом і не даємо Йому жодного шансу, щоб Він провадив нас до істини. Молитва, під час якої об’являється для нас наша правда, є молитвою тиші: молитва, в якій ми стаємо беззахисними перед Богом, в якій все, що в нас є, приносимо до Бога, щоб Він це перемінив і оздоровив.

37. ПРИТЧА ПРО ЧИСТЕ МОВЧАННЯ

Вважай на те, щоб під час своєї молитви ти не хапався за жодні уявлення, але вкорінювався в глибоку тишу. Лише тоді Той, хто є милостивий для невдячних, навідається до такої нічого незначущої людини як ти, і обдарує тебе найбільшим з усіх дарів: молитвою.
Про молитву 69

Часто люди захоплюється тим, що під час молитви побачили якусь гарну постать, що сам Ісус чи Марія зустрілися з ними. Почуваються тоді вибраними, або теж насолоджуються картинами, які в них народжуються… Треба однак знати, що коли я буду зосереджуватися на одних лише образах, то вони стануть поміж мною і Богом. Бог не є жодним образом. Уявлення, які народжуються в мені на тему Бога, є настільки важливі, наскільки підносять моє серце до Нього, але колись мушу полишити свої образи, інакше буду займатися лише собою і моїми проекціями.
В чистій тиші перед Богом зникають всі думки про Нього. Як довго думаю про Бога, так довго я відокремлений від Нього, створюється непереможна дистанція поміж Богом і мною. Як довго я займаюся витворами уяви, так довго кружляю лише навколо себе і навколо своїх піднесених почуттів, які ці образи викликають. Йдеться ж, натомість, про те, щоб те все залишити поза собою і в чистому мовчанні зануритися в Богові.
Тоді – як говорить Евагрій – Бог навідається до тебе і подарує тобі найбільший подарунок, який може отримати людина: молитву. Молитва для Евагрія не є обов’язком. Це найбільший з можливих подарунків. Він відповідає гідності людини. Легко тут відчути захоплення, яке молитва викликала в Евагрії. В ній він пізнав, до якої великої гідності підніс Бог людину.
Людина, що нічого з себе не представляє і є малою, яка постійно підводить і помиляється в своєму житті, зранена і яка сама ранить, ображена і чинить образи іншим, незалежно від цього покликана до того, щоб бути одним з Богом, щоб піднести до Нього свою душу і розтопитися в Ньому, щоб осягнути ту найвищу мету, їй оплачується знов і знов подбати про молитву.
 

38. ПРИТЧА ПРО АНГЕЛА ДОВІРИ

Якщо ти правдиво молишся, народжується в тобі почуття довіри. Ангели будуть тобі товаришувати і відкривати тобі сенс всього створіння.
Про молитву 80

Крім миру найбільшим плодом молитви є довір’я, надія, що все вийде на добре. Споглядання для Евагрія є згодою на буття, згодою на власне життя, на такий світ, яким його було створено. Хоча я страждаю з багатьох причин, хоча і зустрічаюся зі своєю обмеженістю, то однак в споглядальній молитві відчуваю, що в глибині мого єства є добро.
Коли я пізнаю в собі Бога, то все інше, від чого страждаю, не є вже таким важливим. Не можу пояснити свого життя, але в глибині відчуваю, що все, що відбулось зі мною, є добре. Довіряю, що це сам Бог так мене сформував, що також і зараз Він є біля мене і все веде до доброго. Довір’я, яке народжує молитва, розходиться також на людей. Буду, отже, сподіватися, що і в них є добро. І надіюсь на те, що Бог тримає над ними свою добру руку.
В молитві товаришує мені Ангел, який дивиться на Боже обличчя, він також відкриє мої очі на Його таємниці. Ангел також відкриє переді мною сенс створіння, покаже, що створіння є відблиском Творця, що в створінні можна пізнати Божий дух і Божу любов. Він загострить мій погляд, щоб я у всьому пізнав Бога. Завдяки Йому зауважу красу трави і відкрию в цьому Божу вразливість. Гори будуть мені вказувати на піднесення Бога, на Його святість і велич. Я буду молитися не лише в хатинці мого серця, але і в усьому, що я бачу, що чую, що вдихаю, чого доторкаюсь і смакую. Ангели введуть мене в мистецтво дотикання і пізнання Бога в усьому.
 

39. ПРИТЧА ПРО ВНУТРІШНІЙ МИР

Благословенний монах, який вітає вдачу і успіх інших з такою ж самою радістю, якби вони були його власними.
Про молитву 122

Якщо Евагрій називає тут благословенним монаха, який з великою радістю вітає успіхи інших, то така постава для нього є плодом молитви. Монах бо для нього є взірцем людини, що щиро молиться. Молитися безустанно – ось його головне завдання. Молитва ж змінює наш стосунок з іншими людьми. Часто ми трактуємо своїх ближніх як конкурентів і суперників. Наприклад, є якийсь добрий проповідник, який зрозуміло тлумачить слухачам Боже Слово і багатьма людьми він є люблений. Проте він не може перенести сусіднього настоятеля, бо той є ще ліпший в проголошені проповідей: мусить якось понизити його вартість. Або є жінка, яка має великі здібності в провадженні курсів. Але якщо в її курсах бере участь якась сильна жінка, мусить зменшити її вартість і проявити свою погорду до неї. Бачить в ній конкурентку. Як же часто ми зменшуємо вартість інших, щоби відчути свою…
Хто, однак, на молитві дійшов до злагоди із собою самим і віднайшов своє власне нутро, той не потребує думати про суперництво. Він буде скоріше тішитися із вміння інших, з того що іншому йде добре, або з того, що має успіхи в професійній чи духовній сфері.
Якщо я віднайшов в Богові глибокий мир, в мені не збуджуються думки про суперництво. Не думаю, що в дійсності я дійшов далі, ніж ця людина поруч зі мною. Справді, ця друга людина має досягнення, але його душа пуста. Може, навіть, веде непогані курси, але в принципі копіює лише те, що навчився від мене… Ця жінка справді зайшла далеко в професійній кар’єрі, але занедбала свою родину… В такий спосіб ми намагаємося причепити до другого якусь латку. Важко нам перенести думку, що він є ліпший, миліший, більш досвідчений чи більше, ніж ми, незалежний.
Хто на молитві вгамував і наповнив миром своє серце, той може щиро радіти другою людиною і підтримувати її, без жодних вкритих намірів. Молитва робить так, що приймає іншого таким, яким він є. Через молитву бачить він в другій людині дію самого Бога і просить про те, щоб Бог міг в ній проявити свою славу і велич.
 

40. ПРИТЧА ПРО БУТТЯ ОДНИМ З БОГОМ І ЛЮДЬМИ

Благословенний монах, який в усіх людях бачить Бога. Монах бачить, що він становить одне з усіма людьми, тому що завжди знаходить себе в кожній людині. 
Про молитву 123 і 125

Також і тут благословення монаха вказує на плід молитви. Евагрій називає два наслідки молитви. По-перше, завдяки молитві бачимо в кожній людині Бога. Так само як в створінні можемо зауважити Бога, як основу всякого буття, так само відкриваємо Його в кожній людині. Бог не лише є Творцем людини, але й мешкає в серці кожного з нас. Старці говорили про таїнство брата чи сестри: “Побачив брата – побачив Христа”.
Молитва веде до сповненої пошаною боязні перед таємницею людини. Не можу зануритися в молитву, а потім зневажати і ранити мого брата. Молитва вимагає нових стосунків між людьми. Коли на молитві дивлюсь на людину новими очима, то буду також інакше до нєї відноситися: з любов’ю, пошаною і співчуттям. Молитва бо мені дає можливість зрозуміти єдність любові до Бога і ближнього.
Другий вплив молитви на стосунки поміж людьми полягає в тому, що той хто молиться віднаходить себе в кожній людині. В молитві ми відкриваємо в собі простір тиші, в якому мешкає сам Бог. В цьому просторі я не тільки є одне з Богом, але також з усім створінням і з усіма людьми. Там відчуваю, що в глибині себе я зв’язаний з усіма. Там пізнаю внутрішню істину заповіді любові Бога і ближнього: “Люби ближнього свого, як самого себе” (Мт 22, 39). Або також, як це тлумачить Мартін Бубер: “Ти повинен любити ближнього, бо ти сам є ним”. В ближньому я зустрічаюсь із собою. Лист до євреїв говорить про те, що так само Христос як і ми, люди, всі походимо від одного (Євр 2, 11). В глибині нашої істоти ми є одне. На молитві ми доходимо до того найглибшого простору, в якому ми навзаєм поєднані. Так от молитва зближає нас не тільки з Богом, але також і з людьми.
 

Жити з пустелі

Книжки з полиці життєвих порадників, сьогодні як ніколи користаються великим попитом людини. Ми дивимося на себе з точки зору вдалого життя, однак щораз ліпше ми розуміємо, що без відношення до Бога успіх в житті неможливий. На нашому шляху до вдалого життя, на шляху до нас самих і до Бога, ми не покинуті на самих себе і на власний досвід. Ми можемо черпати з щедрих джерел, які пропонує нам християнська традиція.
Чисте, і завжди освіжаюче джерело духовного життя -- цє твори перших монахів. Коли їх читаєш, можна відчути, що вони не мають теорії, але, віддзеркалюють їх особистий досвід, а отже те, що пережили вони самі із собою, з іншими монахами і з Богом. Перед усім же можна відчути в цих творах велика тугу за Богом, а також прагнення, щоби піти на пошуки Бога і не заспокоїтися, поки людське серце не стане місцем Його перебування. Тоді це неспокійне серце знайде свій мир в Богові. Людина буде становити одне з Богом. Все в ній буде занурене в Божій любові, а також пронизане і перемінене Божим Духом. В Богові ми віднаходимо нашу первинну постать, той єдиний в своєму роді образ, який Він вчинив в кожному з нас.
Завдяки послідовній аскезі, щирому пізнанню самих себе і постійному стуканню до Божих дверей, перші монахи були повністю пронизані Божою любов’ю і Божим світлом, дозволяли на те, щоб Христос роз'яснив темний і поділений світ їхнього тіла і душі. Пустелю, місце перебування демонів, вони перемінили на місце, в якому оселився Бог, а через це зробили цей світ більш прозорим і здоровим.
Також і для нас є вони великим викликом, бо ж і ми повинні стати знаком Божої присутності в наші часи. Якщо ми дозволимо просвітити себе Божій любові так, як перші монахи, то також і наш секуляризований світ буде завдяки нашому посередництву опромінений Божим світлом. Якщо ми дозволимо Божій любові зцілити наші рани, то також і місце, в якому ми живемо буде, більш здоровим. Від нас буде розходитися зцілююче випромінювання. З зцілючої дії нашої переміненої людськості люди будуть черпати надію на те, що і вони можуть спізнати в Ісусі Христі оздоровлення і визволення, освячення і зміни.
За прикладом монахів, ми повинні також залишити відкритим питання про Бога. Власним життям ми можемо засвідчити, що людина лише тоді стає людиною, коли дозволяє Богові проникнути в себе. Коли наше серце стане небом, в якому живе Бог, тоді також і ми нашим життям будемо над людьми відкривати небо, яке до цього моменту здавалося було закритим. Тоді також і їхні серця розпаляться наново тугою за Богом і не заспокояться, поки не знайдуть мир в Богові.

1Ісиха́зм (від грец. ἡσῠχία— спокій, тиша)— містична, аскетична течія східного християнства, про яку часом говорять, що вона становить один з полюсів православ'я; інший полюс — це вчення про «симфонію». Відома ще з часів Отців Церкви, проте канонічною визнана лише в 14 сторіччі завдяки старанням св. Григорія Палами.
Суттю цієї доктрини є обоження людини — її повне єднання з Богом ще під час земного життя — аж до реального ставання «богом за благодаттю, а не за сутністю». Засобом, що дозволяв досягнути такого стану, визнавалась молитва — умна(від ума — екзистенційного центру людини, інстанції, відмінної від розуму і тіла) або ж Ісусова молитва — «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного». Така молитва, що її аскет повторював без перерви протягом всього життя, а також за умови сходження на нього благодаті Божої, була знаряддям об'єднання у синергії всіх його інтенцій-енергій, повним преображенням його суті.

Переклав о. Григорій Рассоленко

Автор: 

Про Рух

Рух Світло-Життя заснований у Польщі слугою Божим о.Франциском Бляхницьким. Цей рух є одним з рухів віднови Церкви.
Рух є:

  • євангелізаційним
  • катехуменальним
  • рухом визволення людини

Контакти

Центр Руху Світло-Життя

вул. Чуднівська 1а

с. Корчак

обл. Житомирська

12421

Тел: 096-110-17-34

о. Олег Сартаков

Карта